Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Що? Та я з часів «Сімейства Делакурт» не їздив у тури! Та й той був короткий!

— Морте, я не хочу з тобою сваритися, — тихо відповіла вона. — Цей етап уже в минулому. Я просто намагаюся сказати, що тебе не було поряд, навіть коли фізично ти був присутній. У тебе була своя коханка, ти розумієш? Твоя робота була твоєю коханкою, — у її рівному голосі він чув сльози, заховані глибоко під поверхнею. — Я ненавиділа ту суку, Морте. Вона була вродливіша за мене, розумніша, веселіша. Як я могла з нею конкурувати?

— Гаразд, вали все на мене, — на власний подив і переляк, він і сам опинився на межі того, щоб розплакатися. — Що я, по-твоєму, мав зробити? Сантехніком стати, трясця йому? То ми жили б у злиднях, я б не мав роботи. Я більше нічого не міг робити, бля, невже ти не розумієш? Більше нічого не міг робити! — Морт сподівався, що сльози минулися, в усякому разі поки що, але ні, ось вони. Хто знову потер цю чарівну лампу? Цього разу він чи вона?

— Я не звинувачую тебе. Я сама теж винна. Ти б нас ніколи не викрив… так, як ти це зробив… якби я не була слабкою боягузкою. То не через Теда; він хотів, щоб ми прийшли до тебе разом і все розповіли. Тед постійно про це просив. А я все відмахувалася. Казала, що не впевнена. Казала собі, що досі кохаю тебе, що рано чи пізно все стане так, як було… але, мабуть, так не буває. Я… — Емі задихнулася, і Морт зрозумів, що вона теж плаче. — Я ніколи не забуду, яке в тебе було обличчя, коли ти відчинив двері в мотелі. Я заберу це із собою в могилу.

«От і добре! — хотів закричати він на неї. — Добре! Бо ти лише його побачила! А мені довелося з ним стояти!»

— Ти знала про мою любов, — непевним голосом сказав він. — Я ніколи її від тебе не приховував. Ти від самого початку знала.

— Але я не знала, як міцно вона тримає тебе у своїх обіймах.

— Що ж, можеш порадіти. Здається, вона мене покинула.

Емі схлипувала.

— Морте, Морте… я лише хочу, щоб ти жив своїм життям і був щасливий. Невже ти не бачиш? Невже ти не можеш так жити?

Що він зараз бачив, то це картинку — її голе плече торкається голого плеча Теда Мілнера. Бачив їхні очі, широко розплющені й перелякані, і Тедове волосся, розкуйовджене, як у Альфальфи. Морт хотів розповісти їй про це (у всякому разі спробувати), але облишив цю думку. Годі вже. Вони завдали одне одному достатньо болю. Іншим разом, можливо, вони знову зійдуться в бою. Але він шкодував, що вона промовила ті слова про нервовий зрив. Не було в нього нервового зриву.

— Емі, мені вже треба завершувати розмову.

— Так. Нам обом треба. Тед поїхав показувати будинок, але він скоро повернеться. Я маю щось зготувати на вечерю.

— Мені шкода, що ми посварилися.

— Ти подзвониш, якщо я буду тобі потрібна? Я все ще переживаю.

— Так, — попрощавшись, він повісив трубку. Потім якусь хвильку постояв біля телефону, думаючи, що зараз уже напевно розплачеться. Але минулося. У цьому й полягав справдешній жах.

Минулося.

Від рівномірної зливи за вікном на нього налинуло відчуття апатії та отупіння. Морт розпалив у грубці невеличкий вогонь, підтягнув до нього крісло і спробував читати останній випуск журналу «Гарперз», але постійно клював носом і рвучко прокидався, коли підборіддя опускалося, стискало трахею і він починав хропти. «Треба було сьогодні купити сигарет, — подумалося йому. — Покурив би, то й спати так би не хотілося». Але сигарет він не купив, та й певності, що вони повернули б йому бадьорість, не було. Морт був не просто змучений — він знемагав від шоку.

Зрештою, він підійшов до канапи, зручно вмостив подушки й ліг на спину. Біля його щоки холодний дощ цяткував краплями темне скло.

«Лише один раз, — подумав Морт. — Я зробив це лише один-єдиний раз». І провалився в сон.

Снилося, що він у найбільшій на світі класній кімнаті.

Стіни тяглися вперед на довгі милі. Кожна парта була столовою горою, а сірі кахлі підлоги нескінченною рівниною розляглися навколо. Годинник на стіні — велетенське холодне сонце. Двері в коридор були зачинені, але Мортон Рейні міг прочитати слова на рифленому склі:

КІМНАТА ДЛЯ ПИСАННЯ СІМЕЙНОЇ КОМАНДИ

ПРОФ. ДЕЛЛАКУРТ

«З помилкою написали, — подумав Морт. — Забагато літер “л”».

Але інший голос йому сказав, що це не так.

Морт стояв у широкому рівчаку для крейди під гігантською дошкою і тягнувся вгору. У руці в нього був шмат крейди завбільшки з бейсбольну биту. Він хотів опустити руку, бо вона немилосердно боліла, але не міг. Поки не напише на дошці те саме речення п’ятсот разів. «Я не списуватиму в Джона Кінтнера». Напевно, Морт уже чотириста разів написав це речення, але чотириста — це замало, подумав він. Красти в людини її працю, тоді як праця — це все, що в неї є, непростимо. Тож доведеться йому писати, писати й писати, не зважаючи на голос у голові, який говорив йому, що все це — лише сон і що права рука в нього болить з інших причин.