Стівен Кінг - Чотири після півночі

Морт пружиною злетів догори, немов чортик із табакерки, хвацько хряснувшись коліном об умивальний столик, і побіг — однією рукою притримуючи штани й дрібочучи, як дівчина в довгій тісній спідниці. Ізсередини його проймало ганебне відчуття власної нещасності (я-не-встиг-підтертися). Він здогадувався, що таке траплялося з усіма, але йому раптом стало зрозуміло, що досі він іще не читав про це в книжці — у жоднісінькій, за весь час.

О, життя — це справжня комедія.

Цього разу дзвонив таки Шутер.

— А я тебе бачив, — сказав він. Спокійним і безтурботним, як завжди, голосом. — Там, де я їх залишив. З тобою наче тепловий удар скоївся, от тільки ж не літо зараз.

— Чого тобі треба? — Морт притулив трубку до іншого вуха. Штани знову сповзли до щиколоток. Він їх відпустив і стояв, відчуваючи, що гумка сімейних трусів обтягує шкіру десь між колінами й сідницею. Яка крута авторська фотографія могла б із цього вийти, подумав він.

— Я хотів тобі до лоба приліпити записку, — мовив Шутер. — Але передумав, — помовчавши, він додав із ледь прихованим презирством: — Тебе надто легко перелякати.

— Чого тобі треба?

— Пане Рейні, я ж тобі вже казав. Я хочу оповідання замість того, яке ти в мене вкрав. Хіба ти ще не готовий із цим згодитися?

Так — скажи йому «так»! Скажи йому що завгодно, земля пласка, Джон Кеннеді та Елвіс Преслі живі-здорові й грають зараз на Кубі дуетом на банджо, Меррілл Стріп — трансвестит, скажи йому БУДЬ-ЩО…

Але він не схотів.

Раптом увесь гнів, і фрустрація, і жах, і збентеженість вирвалися з нього протяглим виттям.

— Я НЕ КРАВ! НЕ КРАВ! ТИ ПСИХ, І Я МОЖУ ЦЕ ДОВЕСТИ! У МЕНЕ Є ЖУРНАЛ, ТИ, УШЛЬОПОК! ТИ ЧУЄШ? У МЕНЕ Є КЛЯТИЙ ЖУРНАЛ!

Відповіддю йому була відсутність відповіді. На лінії було тихо і глухо, навіть віддалене бурмотіння примарних голосів не порушувало цієї рівної темряви, схожої на ту, що підкрадалася до панорамного вікна кожної ночі, яку він проводив тут на самоті.

— Шутер?

Тиша.

— Шутер, ти там?

Знову тиша. Він від’єднався.

Трубка ковзнула Мортові від вуха на плече. Він уже збирався покласти її на важіль, коли голос Шутера, металевий, далекий і ледь чутний, спитав:

— …зараз?

Морт знову приклав трубку до вуха. Здавалося, вона важить вісімсот фунтів [208] Понад 350 кг. .

— Що? — спитав він. — Я думав, ти вже від’єднався.

— Він у тебе? Цей так званий журнал у тебе? Зараз? — йому здалося, що вперше за весь час у голосі Шутера пролунали нотки розчарування. Розчарування і невпевненості.

— Ні, — відповів Морт.

— Ну от! — з відчутним полегшенням вигукнув Шутер. — Здається, ти нарешті готовий говорити по…

— Його привезуть «Федерал Експресом», — перебив Морт. — Завтра о десятій ранку він буде на пошті.

— Що буде на пошті? — спитав Шутер. — Либонь, якесь старе незрозуміле абищо, і не оригінал, а копія?

— Ні, — сказав Морт. Відчуття, що він похитнув упевненість цього чоловіка, пробив його броню і вдарив так сильно, що той відчув біль, усе дужчало. У голосі Шутера навіть промайнув страх, і розлюченого Морта це потішило. — Журнал. Справжній журнал.

Знову запала довга мовчанка, але цього разу Морт щільно притискав трубку до вуха. Шутер був там. Ураз оповідання знову стало центральною проблемою, оповідання й звинувачення в плагіаті; проблемою було те, що Шутер ставиться до нього як до розтриклятого студента; і нарешті, все вказувало на те, що він засумнівався.

Колись у тій самій церковно-парафіяльній школі, де Морта навчили ковтати слину, криво посміхаючись, він бачив, як один хлопець устромив шпильку в жука, що повз по його парті. Жук упіймався. Пришпилений, він, звиваючись, здихав. Тоді Морта пронизував смуток і жах. Але тепер він зрозумів. Тепер йому хотілося лише одного — те саме зробити з цим чоловіком. З цим психічно хворим чоловіком.

— Не може бути ніякого журналу, — зрештою сказав Шутер. — З цим оповіданням — ні. Те оповідання моє!

У його голосі Морт чув муку. Справжню муку. І його це потішило. Шпилька прохромила Шутера. Він звивався і безпорадно смикав лапками.

— Він буде тут завтра о десятій, — сказав Морт, — чи одразу ж після того, як «ФедЕкс» скине на пошті ташморські посилки. З радістю зустрінуся з тобою там. Зможеш сам подивитися. Дивитимешся, скільки влізе, бісовий ти маніяче.

— Не там, — після довгої паузи озвався Шутер. — У тебе вдома.

— Про це можеш забути. Показувати тобі номер «Еллері Квін» я хочу в такому місці, де можна криком покликати на допомогу, якщо ти раптом почнеш кидатися мавпячим лайном.