Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Ти робитимеш так, як я скажу, — тепер голос у Шутера звучав так, наче він уже трохи опанував себе… але Морт відчував, що він не володіє собою навіть наполовину порівняно з тим, як було раніше. — А якщо ні, я засаджу тебе в тюрму штату Мейн за вбивство.

— Не сміши, — але Мортові кишки знову почали зв’язуватися у тугий вузол.

— Я прив’язав тебе до тих двох жмурів надійніше, ніж ти думаєш, — сказав Шутер, — а ще ти кругом брехав. Якщо я зараз просто зникну, пане Рейні, то ти й незчуєшся, як стоятимеш із зашморгом на шиї і зі змащеними жиром ступнями.

— Ти мене не злякаєш.

— Ще й як злякаю, — майже лагідно відповів Шутер. — Та от тільки й ти починаєш мене трохи лякати. Я ніяк не можу тебе розкусити.

Морт мовчав.

— Ото сміху було б, — дивним, сповненим задуми голосом промовив Шутер, — якби ми в двох різних місцях і в різний час написали те саме оповідання.

— Я теж про це думав.

— Невже?

— Але відкинув цю думку. Забагато збігів. Якби просто сюжет був той самий — це одне. Але однакова мова? Той самий добір слів, чорт забирай?

— Угу, — погодився Шутер. — Про це ж і я подумав, пілігриме. Це просто занадто. Випадковість ми відкидаємо. Ти те оповідання в мене вкрав, звісно, але хай мене грім поб’є, якщо я знаю, як і коли.

— Ой, та годі тобі! — вибухнув Морт. — У мене є журнал! Доказ! Невже ти не розумієш? Усе скінчено! Не знаю, що то з твого боку було: якась збочена гра чи просто галюцинація, — але це кінець! У мене є журнал.

Після мовчанки, яка тривала довго, Шутер сказав:

— Ні. Ще немає.

— Щира правда, — зненацька Морта охопило цілковито небажане відчуття спорідненості з цим чоловіком. — То що ми робимо сьогодні ввечері?

— Та нічого. Ті трупи ще полежать. В одного жінка й діти до родичів поїхали. Другий жив сам. Підеш забереш журнал завтра вранці. А я до тебе навідаюся десь опівдні.

— Ти мене вб’єш, — сказав Морт. І відчув, що не така вже ця думка й жахлива. В усякому разі цього вечора. — Якщо я покажу тобі журнал, твоя мана розвіється і ти мене вб’єш.

— Ні! — здавалося, Шутер щиро здивувався. — Тебе? Ні, сер! Але ті двоє просто могли завадити нашій справі. Цього я дозволити не міг… і зрозумів, що можна їх використати, аби змусити тебе зі мною взаємодіяти. І відповісти за скоєне.

— Ти винахідливий, — сказав Морт. — Мушу віддати тобі належне. Я вважаю тебе божевільним, але також думаю, що ти чи не найвинахідливіший сучий син із тих, з якими я стикався за все своє життя.

— Можеш подумати от іще про що, — озвався Шутер. — Якщо завтра я прийду й побачу, що тебе немає, пане Рейні, я не заспокоюся, поки не знищу всіх тих людей на світі, яких ти любиш і з якими пов’язаний. Я спалю твоє життя, як поле сухої цукрової тростини під час сильного вітру. Ти сядеш за ґрати за вбивство тих двох, але тюрма буде найменшою з твоїх бід. Ти мене зрозумів?

— Так, — відповів Морт. — Я зрозумів, пілігриме.

— Тоді ти будеш удома.

— А уяви… лише уяви… що я показав тобі журнал і на сторінці зі змістом стоїть моє ім’я, а всередині — моє оповідання. Що тоді?

Настала коротка пауза. Після якої Шутер відповів:

— Я піду в поліцію й зізнаюся в усьому, що скоїв. Але я подбаю про себе ще задовго до суду, пане Рейні. Бо якщо все отак повернеться, то вийде, ніби я божевільний. А така психічно ненормальна людина… — почулося зітхання, — …така ненормальна людина не має ні права, ні причини жити.

Ці слова вразили Морта своєю чудернацькою силою. Він завагався, подумав Морт. Уперше за весь час він справді сумнівається… сильніше, ніж сумнівався я.

Але Морт рішуче відкинув цю думку. У нього не було ні найменшої причини бути невпевненим. Уся провина лежала на Шутері. Уся до останньої крихти.

— А звідки мені знати, що ти не назвеш журнал фальшивкою? — спитав Морт.

Він не розраховував почути відповідь — хіба що Шутер скаже, що доведеться Мортові повірити йому на слово. Але той його здивував.

— Якщо він справжній, я це зрозумію, — заявив він, — а якщо підробка, ми обидва це знатимемо. Не міг же ти цілий журнал склепати за три дні, скільки б там людей на тебе в Нью-Йорку не працювало.

Настала Мортова черга думати, і думав він довго-предовго. Але Шутер чекав.

— Я тобі повірю, — врешті-решт промовив Морт. — Чому — точно не знаю. Може, тому, що мені й самому зараз не особливо є заради чого жити. Але довіряти тобі цілковито я не збираюся. Ти прийдеш сюди. Станеш на під’їзній доріжці, щоб я міг тебе бачити, і покажеш, що ти неозброєний. Я вийду. Це тебе задовольнить?