Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Майя згадала, якою хорошою, уважною Ізабелла була на відео, завжди посміхалася.

— То ти що — розповіла про неї матері?

Ізабелла не відповіла.

— Я припускаю, це була її ідея — бризнути мені в очі перцевим спреєм.

— Я не знала, як ви відреагуєте, коли побачите відео. Я просто мала забрати у вас картку. Щоб ви не могли показати її іншим.

Вони хотіли ізолювати її.

— Якби ви показали її мені, — вела далі Ізабелла, — я мала поводитися так, наче я нічого не бачу.

— Чому?

— А ви як вважаєте?

Усе було очевидно.

— Я мала десь помилитися, засумніватись у своєму здоровому глузді…

Голос Майї поплив. Вона дивилася повз них, у лобове скло пікапа. Ізабелла та Гектор глянули на неї, тоді повернулися до того, що привернуло її увагу.

Там, просто перед пікапом Гектора, стояв Шейн.

— Тільки поворухніться, — сказала Майя Гектору й Ізабеллі, — і я вас застрелю.

Вона відчинила задні двері, вийшла й забрала з собою Ізабеллину сумочку.

Шейн просто стояв і чекав на неї. Очі в нього були червоні.

— Що ти робиш? — спитав він.

— Вони мене підставили, — сказала Майя.

— Що?

— Гектор одягнув речі Джо. Хтось прифотошопив його обличчя з іншого відео.

— Так Джо…

— Мертвий, так. Як ти знайшов мене, Шейне?

— GPS.

— У мене з собою нема телефону.

— Я поставив трекери на обидві твої машини, — сказав Шейн.

— Навіщо ти це зробив?

— Бо ти діяла нелогічно, — сказав він. — Навіть до тієї історії з камерою. Визнай це.

Майя промовчала.

— Так, це я зателефонував доктору Ву. Подумав, може, він умовить тебе повернутися до терапії. І так, я поставив трекери на твої автомобілі, на той випадок, якщо тобі знадобиться допомога. Тоді, коли Кірс зв’язався зі мною через ті балістичні тести, а ти не відповідала на дзвінки…

Вона подивилась на пікап. Жодного руху.

«Дихай глибоко…»

— Я мушу дещо тобі розповісти, Шейне.

— Про балістичну експертизу.

Майя похитала головою.

« Напруження, розслаблення…»

— Про той день в Аль Каїмі.

У Шейна був збентежений вигляд.

— А що з ним?

Майя розкрила рота, знову закрила.

— Майє?

— Ми тоді вже втратили людей. Хороших людей. Я не могла дозволити нам втратити ще більше.

Її очі почали заповнюватися сльозами.

— Знаю, — сказав Шейн. — Такою наша місія і була.

— А тоді я помітила той позашляховик. І от я слухаю, як наші хлопці благають про допомогу, і він на них несеться. Ми націлилися. Ми оголосили це. Але нам не дозволили вистрелити.

— Так, — сказав Шейн. — Вони хотіли, щоб ми переконалися, що це не цивільні.

Майя кивнула.

— Тож ми чекали, — сказав Шейн.

— Поки хлопці благали врятувати їм життя.

Кутик рота Шейна смикнувся.

— Це було важко слухати, знаю. Але ми вчинили правильно. Ми чекали. Ми йшли за протоколом. Не наша провина, що цивільні загинули. Коли ми отримали підтвердження…

Майя похитала головою.

— Ми ніколи не отримували попередження.

Шейн зупинився й подивився на неї.

— Я відключила твій сигнал.

— Що?… Що ти…

— Центр командування наказував чекати.

Він похитав головою.

— Що ти таке кажеш?

— Вони не дали добро. Вони вважали, що принаймні одна людина в тому позашляховику — цивільний, імовірно — неповнолітній. Вони передали, що в тому позашляховику ворог із вірогідністю п’ятдесят на п’ятдесят.

Дихання Шейна збилося.

— Але ж я чув…

— Ні, ти не чув, Шейне. Я тобі передала, пам’ятаєш?

Він стояв мовчки.

— Ти думав, що те аудіо нам зашкодить, бо ми святкували знищення цілі. Але Корі не це на мене мав. Він мав радіодзвінок, де мене попереджали, що в авто можуть бути цивільні.

— І ти все одно вистрелила, — сказав Шейн.

— Так.

— Чому?

— Бо мені було байдуже до цивільних, — сказала Майя. — Для мене були важливими наші хлопці.

— Господи, Майє.

— Я зробила вибір. Я не збиралася більше втрачати наших. Не в мою зміну. Не тоді, коли я могла цьому зарадити. І якщо тоді помруть цивільні, якщо це будуть супутні втрати — так тому і бути. Мені було байдуже. Ось вона, правда. Ти думаєш, у мене ці жахливі флешбеки тому, що я почуваюсь винною в смерті цивільних. Усе зовсім навпаки, Шейне. Вони переслідують мене, бо я не відчуваю провини. Ці смерті мене не переслідують. Те, що мене справді переслідує, Шейне, те, що живе в мені, — знання того, що, якби я знову опинилася там, я б зробила те саме.

Тепер у Шейна в очах бриніли сльози.

— Не треба бути мозкоправом, аби все зрозуміти. Я змушена щоночі переживати те, що сталося, але я ніколи не зможу змінити наслідки. Тому флешбеки ніколи не полишать мене, Шейне. Щоночі я знову на тому вертольоті. Щоночі я намагаюся знайти спосіб врятувати тих бійців.