Юрій Соболєв - Брехня і правда про Велику Вітчизняну

22 червня виповниться 70 років із дня початку Великої Вітчизняної війни. Давно пригасла слава інших «великих звершень» радянської епохи — Жовтневої соціалістичної революції, колективізації, індустріалізації та побудови «розвиненого соціалізму», а безприкладний подвиг народу в жорстокій війні з нацистською Німеччиною залишається предметом його законної гордості.

Проте час усвідомити, що Велика Перемога не потребує брехні, яка налипла на неї стараннями радянського агітпропу і яку до цього часу продовжують транслювати на пострадянському просторі, й зрозуміти, що очищення історії Великої Вітчизняної війни від інсинуацій не применшить подвигу народу, дасть змогу виявити істинних, а не дутих, призначених героїв і показати всю трагічність і велич цієї епохальної події.

За офіційною версією, війна для СРСР почалася 22 червня 1941 р. У промові, що пролунала по радіо 3 червня 1941 р., а потім у доповіді з нагоди 24-їрічниці Жовтневої революції (6 жовтня 1941 р.) Сталін назвав два чинники, які, на його думку, призвели до наших невдач на початку війни:

1) Радянський Союз жив мирним життям, зберігаючи нейтралітет, а відмобілізована і до зубів озброєна німецька армія віроломнонапала 22 червня на миролюбну країну;

2) наші танки, гармати й літаки — кращі за німецькі, але їх було дуже мало, набагато менше, ніж у противника.

Ці тези — цинічна й нахабна брехня, що не заважає їм перекочовувати з однієї політично-«історичної» праці в іншу. В одному з останніх видань Радянського енциклопедичного словника, випуску 1986 року, читаємо: «Вторая мировая война (1939–1945) подготовлена силами международной империалистической реакции и началась как война между двумя коалициями империалистических держав. В дальнейшем стала принимать со стороны всех государств, сражавшихся против стран фашистского блока, характер справедливой, антифашистской войны, который окончательно определился после вступления в войну СССР(см. Великая Отечественная война 1941–1945)». Теза про мирний радянський народ, довірливого й наївного т. Сталіна, котрого спочатку «кинули» англійські й французькі імперіалісти, а потім підло й підступно обдурив лиходій Гітлер, майже без зміни збереглася в головах багатьох обивателів і працях пострадянських «учених» Росії, Білорусі, та й України.

Протягом усієї своєї, на щастя, відносно короткої історії Радянський Союз ніколи не був миролюбною країною, в якій «мирно спали діти». Зазнавши невдачі у спробі роздмухати пожежу світової революції, більшовики зробили свідому ставку на війну як головний інструмент вирішення своїх політичних і соціальних завдань як усередині країни, так і за її межами. Вони втручалися в більшість великих міжнародних конфліктів (у Китаї, Іспанії, В’єтнамі, Кореї, Анголі, Афганістані…), допомагаючи грішми, зброєю і так званими добровольцями організаторам національно-визвольної боротьби і комуністичного руху. Основною метою здійснюваної в країні з 30-хроків індустріалізації було створення потужного військово-промислового комплексу і добре озброєної Червоної армії. І треба визнати, що ця мета мало не єдина, якої вдалося досягти більшовицькій владі. Зовсім не випадково, виступаючи з промовою на першотравневому параді, який за «миролюбною» традицією відкривався військовим парадом, нарком оборони К.Ворошилов сказав: «Радянський народ не тільки вміє, а й любить воювати!».

На 22 червня 1941 р. «миролюбний і нейтральний» СРСР уже майже два роки брав участь у Другій світовій війні, причому як країна-агресор.

Підписавши 23 серпня пакт Молотова — Ріббентропа, який розділив більшу частину Європи між Гітлером і Сталіним, Радянський Союз 17 вересня 1939 р. почав вторгнення в Польщу. Наприкінці вересня 1939 р. з СРСР було «возз’єднано» 51 % польської території. При цьому проти вояків польської армії, яка була знекровлена німецькою навалою і практично не чинила опору частинам Червоної армії, було вчинено безліч злочинів — одна тільки Катинь коштувала полякам життів майже 30 тисяч офіцерів. Ще більше злочинів учинили радянські окупанти проти мирних громадян, особливо польської та української національностей. До початку війни радянська влада на возз’єднаних територіях спробувала майже все селянське населення (а це переважна більшість жителів Західної України та Білорусі) загнати в колгоспи і радгоспи, запропонувавши «добровільну» альтернативу: « колгосп або Сибір». Уже в 1940 р. численні ешелони з депортованими поляками, українцями і трохи пізніше литовцями, латишами й естонцями вирушили в Сибір. Українське населення Західної України та Буковини, яке спочатку (у 1939–1940 рр.) масово зустрічало радянських солдатів квітами, сподіваючись на звільнення від національного гніту (з боку, відповідно, поляків і румунів), на власному гіркому досвіді випробувало всі принади радянської влади. Тому зовсім не дивно, що 1941 р. тут квітами зустрічали вже німців.