Камілла Лекберґ - Крижана принцеса

Еріка заплющила очі. Ця мить була прекрасною та лякала водночас. Усе було надто ідеально, але заразом Еріка не могла позбутися думки, що, можливо, незабаром усе це закінчиться. Про те, що трапиться, якщо вона знову переїде до Стокгольма, не хотіла й думати. Вони з Анною кілька днів не чіпали питання про будинок і за мовчазною згодою відклали його на потім. Еріці здавалося, що зараз Анна ще не годна приймати будь-які рішення, тож вирішила повернутися до цього пізніше.

Але сьогодні вона не хотіла думати про майбутнє. Краще взагалі не думати про завтрашній день, а насолоджуватися сповна цією миттю. Еріка відмовилася від сумних думок.

— Я сьогодні розмовляла з видавництвом. Щодо книжки про Алекс.

— І що вони сказали?

Еріці подобалося бачити захоплення в очах Патрика.

— Вони сказали, що ідея блискуча, і попросили мене якнайшвидше надіслати їм матеріал, який я маю. Я ще мушу дописати книжку про Сельму Лаґерлеф, але мені її відтермінували ще на місяць, тож я пообіцяла закінчити її до вересня. Гадаю, що зможу писати дві паралельно. Принаймні досі мені вдавалося.

— Що видавництво каже щодо юридичного аспекту? Чи великий ризик того, що сім’я Алекс може подати на тебе позов?

— Закон про свободу друку досить чіткий. Я маю право писати про це навіть без їхньої згоди, але, звісно ж, я сподіваюся, що вони погодяться, якщо я їм усе поясню. Певна річ, я не маю наміру написати якусь сенсаційну книжку, а хочу лише розповісти про те, що насправді трапилося, про справжню Алекс.

— А ринок? Як вони вважають, чи матиме така книжка попит?

Очі Патрика засяяли, і Еріка раділа його захопленню. Він знав, як багато ця книжка важить для неї.

— Ми впевнені, що й тут книжка матиме попит. А в США романи «true crime» узагалі миттєво змітають із полиць. Найвідоміша авторка в цьому жанрі — Анн Рулле — продає мільйонні наклади. До того ж тут, у Швеції, це досить новий феномен. Є лише кілька книжок схожого жанру, наприклад, ті, що були написані кілька років тому про випадок із лікарем під час розтину. Але це не є справжнім. Як і Анн Рулле, я хочу звернути особливу увагу на розслідування: перевірити факти, поговорити з усіма учасниками, а потім написати правдиву книжку про те, що сталося.

— Як гадаєш, сім’я Алекс погодиться на інтерв’ю?

— Не знаю.

Еріка крутила на пальці пасмо волосся.

— Я насправді не знаю. Але в будь-якому разі запитаю їх. Якщо вони не погодяться, тоді спробую якось упоратися без цього. У мене є величезна перевага — те, що я сама їх дуже добре знаю. Я трохи боюся звертатися до них щодо книжки, але зроблю це. Якщо ця книжка добре продаватиметься, то тоді я далі писатиму про цікаві розслідування, тож варто звикати до таких опитувань. Побачимо. До того ж я вважаю, що люди потребують спілкування та часто хочуть розповідати свої історії. Як жертви, так і злочинці.

— Інакше кажучи, ти хочеш також спробувати поговорити з Верою.

— Абсолютно. Я й гадки не маю, чи погодиться вона, але хочу спробувати. Можливо, вона захоче, а може, і ні. Я не змушуватиму її.

Еріка знизала плечима, показуючи, що «хай буде, що буде», але, звичайно, книжка стане ще яскравішою, якщо Вера погодиться допомогти. Те, що Еріка написала зараз, — лише основа. Зараз їй треба працювати над найважливішим.

— А ти як?

Вона поклала ноги на коліна Патрика, який швидко зрозумів натяк і почав масажувати їх.

— Як минув твій день? Ти тепер герой на роботі?

Патрик глибоко зітхнув, і Еріка зрозуміла, що все зовсім не так.

— Ні, ти ж знаєш, що Мельберґ не дозволить присвоїти цю честь комусь іншому. Він сьогодні літав, як бумеранг, між кабінетом для допитів і журналістами. «Я» — це найуживаніший займенник у його інтерв’ю. Я дуже здивуюся, якщо він узагалі назвав моє ім’я. Та й що з того, чиє ім’я опублікують у газеті? Учора я заарештував убивцю, і для мене цього досить.

— Яке благородство.

Еріка грайливо штовхнула його в плече.

— Зізнайся, що ти охоче взяв би в руки мікрофон на великій прес-конференції й гордо розповів би, як геніально тобі вдалося викрити вбивцю.

— Було б чудово, якби про мене хоча б згадали в місцевій пресі. Але зараз маємо, що маємо. Мельберґ присвоїть собі всю славу, і немає, дідько, бодай маленького шансу щось змінити в цьому.

— Гадаєш, він повернеться до Ґетеборґа, чого так воліє?

— Було б добре, якби це трапилося. Ні, я підозрюю, що керівництво в Ґетеборзі дуже влаштовує те, де він зараз. Боюся, нам доведеться скаженіти від нього, аж доки він не піде на пенсію, але до цього дня ще дуже-дуже далеко.