Камілла Лекберґ - Крижана принцеса

Патрика розривало зсередини, але він змусив себе не казати більше нічого, а просто чекати її реакції.

Вони стояли під великим каштаном за п’ятдесят метрів від будинку Вери. Коли раптом Вера побігла, Патрика охопив шок. Вона, на диво, бігла дуже швидко для свого віку. І лише за кілька секунд Патрик отямився й побіг за нею. Коли він дістався до її будинку, двері були відчинені, і він обережно ввійшов. У коридорі почувся кашель, що долинав із ванної, і невдовзі Патрик зрозумів, що її нудить.

Патрик почувався незатишно: він не міг ось так стояти в коридорі з шапкою в руці та слухати звуки з ванної, тож неспішно роззувся, повісив верхній одяг і зайшов до кухні. Незабаром повернулася Вера: вона зварила каву й дістала дві філіжанки. Жінка пополотніла, і вперше Патрик побачив на її обличчі сльози. Це був радше натяк на сльози, але цього було досить.

За кілька хвилин вона постарішала на багато років, і її рухи стали повільними, як у літньої жінки. Поки вона розливала каву, вони не зронили ані слова, а коли Вера сіла поруч, Патрик зрозумів, що настав час для правди. Вона здогадувалася, що він про все знає, і шляху назад уже не було.

— Отже, я вбила свого онука?..

Патрик сприйняв її слова за риторичне запитання й промовчав. Якби він відповів, то йому довелося б збрехати. Він не міг вчинити по-іншому. Згодом Вера дізнається правду, але спочатку його черга.

— Я знаю, що це ти вбила Александру, відколи ти збрехала, що приходила до неї за тиждень до її вбивства. Ти мені сказала, що в будинку було холодно, а насправді котел зламався на тиждень пізніше: того тижня, коли вона померла.

Вера потупила очі, і здавалося, наче вона не чула слів Патрика.

— Дивно. Лише зараз я насправді усвідомлюю, що вбила Александру. Її смерть я не сприймала по-справжньому, але смерть дитини Андерса… Я вже майже бачу її перед собою.

— За що Алекс довелося померти?

Вера підняла руку, наказавши Патрику помовчати. Вона все розповість.

— Був би скандал. Усі тицяли б на нього й пліткували б. Я зробила те, що вважала правильним. Я не знала, що з нього насміхатимуться. Я не знала, що моє мовчання роз’їдатиме його зсередини й забере в нього найдорожче. Так просто. Карл-Ерік прийшов до мене й розповів про те, що сталося. До того, як прийти до мене, він розмовляв із Неллі, і вони домовилися про все. Це мала бути наша таємниця, і, знаючи, що так буде краще для Андерса, я мовчала. Я мовчала. Мовчала багато років. І з кожним роком Андерсові ставало важче. З кожним роком він дедалі глибше опинявся у власному пеклі, і я вирішила не помічати в цьому власної провини. Я прибирала за ним і тримала його під контролем, як тільки могла. Але єдине, на що я не спромоглася, — це зробити зроблене незробленим. Мовчання не повернеш.

Вона кількома ковтками випила свою каву й подивилася на Патрика. Він підвівся й приніс кавник. Здавалося, що звична церемонія кавування допомагала їй триматися в реальності.

— Інколи мені здається, що мовчання було гіршим за насилля. Ми ніколи не говорили про це навіть у цих чотирьох стінах, і я лише зараз зрозуміла, що все це значило для нього. Можливо, він сприймав моє мовчання як докір. Мені важко в це повірити. Андерс міг подумати, що я звинувачую його в тому, що сталося. Раніше мені ніколи це не спадало на думку, ні на секунду, та я вже ніколи не дізнаюся, як усе було насправді.

На мить склалося враження, що Вера здалася, але вона притьмом опанувала себе. Патрик і уявити не міг, яких великих зусиль це їй коштувало.

— Згодом ми досягли деякої рівноваги. Хоча життя й виявилося жорстоким для нас обох, ми завжди знали, що є одне в одного. Звісно, я знала, що він і досі час від часу зустрічається з Алекс і що вони мають якийсь незвичайний потяг одне до одного, але мені однаково здавалося, що ми маємо продовжити почате. Одного разу Андерс проговорився, що Алекс хоче розповісти про те, що трапилося з ними. «Дістати всі старі скелети з шафи», — так сказав він. Самому йому, здавалося, було байдуже до всього цього, але мене така новина неймовірно вразила. Це змінило б усе. Усе стало б іншим, якби Алекс розкрила старі таємниці після стількох років. Що б це їй дало? І що б сказали люди? До того ж, хоч Андерс і казав, що йому байдуже, я знаю його, як ніхто інший, і гадаю, що йому, як і мені, не хотілося розкривати правду. Я знаю — знала — свого сина.

— Тож ти пішла до неї в гості.

— Так. Я пішла до неї того вечора, сподіваючись, що зможу відмовити її від задуманого. Я хотіла змусити її зрозуміти, що вона не має права самостійно вирішувати те, що вплине на нас усіх.