Камілла Лекберґ - Крижана принцеса

Будинок запущений і порожній. Холод пробрався до кожного кутка. У ванні утворилася тонка льодяна кірка. Вона почала набувати блакитного кольору.

Йому здавалося, що вона була схожа на принцесу. Крижану принцесу.

Підлога, на якій він сидів, була крижаною, але холод його не бентежив. Він простягнув руку й доторкнувся до неї.

Кров на її зап ’ ястку, здавалося, уже давно захолола.

Кохання до неї ніколи не було сильнішим. Він ніжно торкався її руки так, неначе пестив душу, яка тепер залишила тіло.

Він не озирнувся, коли пішов. Це не прощання, а очікування нової зустрічі.

Ейлерт Берґ не був щасливою людиною. Його мучила сильна задишка, дихання було важким і хрипким, але він не вважав здоров’я найбільшою проблемою свого життя.

Свеа була такою гарною у свої юнацькі роки, що він ледве дочекався, поки опиниться з нею в спільному подружньому ліжку. Вона здавалася м’якою, дружньою й трохи сором’язливою. Та її справжня натура проявилася майже одразу під час юнацьких утіх. Вона рішуче тримала його під підбором майже п’ятдесят років. Проте Ейлерт жив таємницею. Він уперше спізнав шанс на мізерну свободу на схилі віку й не мав наміру його втрачати.

Усе своє життя він заробляв на хліб рибальством, і цього прибутку вистачало лише на те, щоб забезпечити Свеа та дітей. Після того, як він вийшов на пенсію, вони перебивалися з копійки на копійку. Без грошей у кишені не було можливості розпочати життя заново в якійсь іншій місцині, на самоті. Ця можливість з’явилася, як Божий дар, і — ба більше — це було надзвичайно легко. Якщо хтось хотів заплатити шалені гроші за певні години роботи на тиждень, то це вже їхня проблема. Він навіть не збирався скаржитися. Купюри в дерев’яній скарбничці за компостною купою приємно примножилися лише за рік, і зовсім скоро він матиме достатню суму, щоб поїхати в теплішу місцину.

Він зупинився, аби перепочити перед останнім крутим підйомом, і масажував свої руки, що тремтіли від болю. Іспанія або, можливо, Греція зможуть розтопити холод, що пробирав його ізсередини. Ейлерт вважав, що має як мінімум десять років перед тим, як склепить очі навіки, і від цього часу він хотів дістати максимум. Як кепсько від самої лише думки, що він проведе їх удома з цією старою!

Така щоденна ранкова прогулянка була єдиною порою, коли він мав спокій, і до того ж сприяла такій необхідній руханці. Він завжди йшов одним і тим самим шляхом, і ті, кому були знайомі його звички, часто виглядали його, щоб перемовитися словом. Особливе задоволення він діставав, спілкуючись із дівчиною-красунею з будинку на пагорбі біля школи Гокебакен. Вона бувала тут лише на вихідних, завжди йшла сама, але охоче зупинялася, аби поговорити про погоду. Пані на ім’я Александра також була зацікавлена Ф’єлльбаккою давніх часів, і це була тема, яку Ейлерт охоче обговорював із нею. Він милувався її вродою. Це було щось, що він розумів, навіть попри свій вік. Звичайно, про неї пліткували, але тільки почни слухати плітки — у тебе не залишиться часу ні на що інше.

Десь рік тому вона запитала його, чи не міг би він доглянути за будинком, якщо все одно завжди проходить повз нього зранку в п’ятницю. Будинок був старим, і теплопостачання, як і водопровід, було ненадійним, тож вона не мала жодного бажання залишатися в холодному домі на вихідні. Ейлерт отримав би ключ для того, щоб тільки зазирати всередину й упевнюватися, чи все гаразд. У районі трапилося досить багато зломів, тож він мав би пильнувати, чи немає пошкоджень на вікнах і дверях.

Таке завдання не було надто обтяжливим, і раз на місяць конверт із його іменем лежав у її поштовій скриньці із сумою, що здавалася йому величенькою. До того ж він вважав це приємним — відчувати, що робить хоч щось корисне. Досить важко тинятися без діла, коли звик усе життя працювати.

Ворота були перекошеними й не піддалися, коли він штовхнув їх ізсередини садової стежки. Вона була неприбраною, і Ейлерт задумався, чи не попросити йому когось із хлопців допомогти хазяйці, бо не бабська це робота.