Камілла Лекберґ - Крижана принцеса

Він порпався з ключем і боявся впустити його в глибокий сніг. Якби йому довелося стати на коліна, то вже ніколи не зміг би підвестися знову. Вхідні сходи взялися кригою й були слизькими, тож він тримався за перила. Щойно Ейлерт мав вставити ключ у замок, як побачив, що двері дещо прочинені. Він занепокоєно відчинив їх і зайшов до коридору.

— Агов! Чи є хто вдома?

Може, сьогодні вона повернулася трохи раніше? Тиша. Ніхто не відповів. Він побачив, як пара від його дихання покотилася з рота, і раптом усвідомив, що холод пробрався й до будинку. Ейлерт став нерішучим. Щось пішло не зовсім так, і йому вже не здавалося, що справа в поламаному котлі.

Він обійшов кімнати. Здається, нічого не чіпали. Будинок був так само охайним, як завжди. Відеомагнітофон і телевізор стояли на своїх місцях. Після того, як Ейлерт оглянув увесь перший поверх, піднявся сходами на другий. Вони були стрімкими, тож йому довелося міцно триматися. Коли Ейлерт піднявся нагору, то зазирнув спочатку до спальні. Там було по-жіночому, але охайно, як і в усьому будинку. Ліжко було застелене, біля його краю стояла валіза. Ніби нічого не розпаковували. Він почувався обдуреним. Може, вона заходила трохи раніше, помітила, що котел зламаний, і пішла на пошуки когось, хто міг би його полагодити… Зрештою, він і сам не вірив у таке пояснення. Щось було не так. Ейлерт почувався, немов перед наближенням шторму. Він і далі сторожко оглядав будинок. Наступною кімнатою було велике горище з похилим дахом і балками з дерева. Два дивани стояли один навпроти одного пообіч відчиненої топки. Кілька газет недбало лежали на журнальному столику, але загалом усе було на своїх місцях. Він знову зійшов на перший поверх. І навіть тут усе здавалося таким, як і мало бути. Ані кухня, ані вітальня не відрізнялися від свого звичайного стану. Єдина кімната, яку він іще не оглянув, — ванна. Щось змусило його засумніватися перед тим, як відчинити двері. Будинок був мовчазним і глухим. Ейлерт постояв і за хвилину вагання, усвідомивши, що поводиться трохи по-дурному, рішуче відчинив двері.

За хвилю він відскочив до вхідних дверей настільки швидко, наскільки дозволяв його вік. В останню мить згадав, що сходи слизькі, і вхопився за перила, щоб не вдаритися головою прямо об них. Він ішов засніженою садовою стежкою й вилаявся, коли ворота знову не піддалися. Опинившись на тротуарі, розгублено зупинився. Унизу на дорозі він побачив силует, що швидко наближався, і одразу впізнав у ньому дочку Туре — Еріку. Він погукав, щоб та зупинилася.

Вона втомлена. Смертельно втомлена. Еріка Фалк вимкнула комп’ютер і зайшла на кухню, аби налити в чашку трохи кави. Вона почувалася вичавленою в прямому розумінні цього слова. Видавництво очікувало перший рукопис книжки в серпні, та вона тільки взялася за роботу. Оповідь про Сельму Лаґерлеф — її п’ята біографія про шведських жінок-письменниць — мала стати найкращою, але Еріка була цілком виснажена, і їй бракувало натхнення. Уже понад 30 днів минуло з дня загибелі її батьків, але горе було так само сильним, як і тоді, коли вона отримала цю звістку. Прибрати вдома в батьків удалося не так швидко, як вона очікувала. Усе пробуджувало спогади. Кожна скринька, яку вона збирала чимало годин, і кожна фотографія з життя, яке, здавалося, було зовсім близько, але водночас дуже-дуже далеко. Пакування зайняло рівно стільки часу, скільки могло зайняти. Квартиру в Стокгольмі було винайнято надовго наперед, і Еріка могла сидіти тут, у будинку батьків у Ф’єлльбацці, і писати. Будинок стояв на околиці Селвіка, де було спокійно та мирно.

Еріка вмостилася на веранді й дивилася на шхери [1] Шхери — невеликі скелясті острови біля розчленованих берегів морів та озер, а також прибережні морські райони з такими островами, скелями. ( Тут і далі прим. пер .) . Краєвид ніколи не переставав захоплювати її. Кожна пора року була новою разючою сценою, та цей день був сповнений сліпучого сонця, що кидало каскади відблисків на кригу, яка товстою кіркою покрила воду. Її батько дуже любив такі дні.

Горло перехопило, повітря в кімнаті, здавалося, стало задушливим, і дихати було важко. Вона вирішила прогулятися. Термометр показував мінус п’ятнадцять градусів, і Еріка тепло вдягнулася. Щойно вийшла за поріг, усе одно змерзла, але ця прогулянка її одразу ж зігріла.

На вулиці було тихо. Навкруги нікого. Усе, що вона чула, — це своє дихання. Контраст із літніми місяцями був величезний. Тоді громада кипіла життям. Еріка воліла триматися подалі від Ф’єлльбакки в літні місяці. Навіть знаючи, що містечко виживало завдяки туризму, вона все одно не могла позбутися відчуття, ніби щоліта туристи, немов величезна сарана, вторгалися не на свою територію. Немов багатоголовий монстр, який повільно з року в рік поглинав старе рибальське селище, скуповуючи близькі до води будиночки та дев’ять місяців на рік створюючи суспільство-примару.