Патрик кивнув Мельберґові, на його думку, навіть надто покірно, і попрямував до дверей.
— Гм… Добре попрацював, Гедстрем, — мимохіть промовив Мельберґ. — Виконаєш це?
— Аякже, шефе, буде зроблено!
Він промовив це з іронією? Чи йому здалося? Але ж Патрик подивився на нього зовсім невинно, і Мельберґ умить відкинув свої підозри. Цей хлопчисько має достатньо клепок у голові, щоб розуміти, що щойно почув наказ досвідченого майстра.
Кажуть, якщо позіхаєш, то мозок насичується киснем. Патрик мав сумніви, чи працює це в його випадку. Його наздогнала втома від безсонної та тривожної ночі, проведеної вдома: пропозицію залишитися ночувати в Еріки він усе-таки відкинув. Патрик утомленими очима подивився на добре знайомий стос документів, що лежали на його письмовому столі, і йому закортіло схопити їх і викинути в смітник. Це розслідування його дуже втомлювало. Здавалося, наче минуло вже кілька місяців, а насправді лише менш ніж чотири тижні. Так багато всього трапилося, але Патрикові так і не вдалося віднайти потрібний слід. Коли Анніка випадково побачила, як він тре очі, відразу ж забігла до його кабінету з кавою й поставила філіжанку на стіл.
— Утомився?
— Так, маю зізнатися: зараз щось справи зовсім не йдуть. Потрібно починати спочатку. Десь у цих документах є відповідь, я впевнений. Єдине, що мені потрібно, — це малесенька зачіпка, яку я пропустив.
Анніка кинула олівець на стос документів.
— А як інше?
— Що?
— Як життя поза роботою? Ти розумієш, про що я.
— Так, Анніко, розумію. Що саме ти хочеш дізнатися?
— У вас досі бінго-період?
Патрик не знав точно, що саме її цікавить, тому вирішив перепитати:
— Бінго-період?
— Так, ти знаєш. П’ять поспіль…
Анніка швиденько зачинила за собою двері й глузливо посміхнулася.
Патрик посміявся про себе. Так, певно, можна назвати це й так.
У думках Патрик знову повернувся до роботи. Щось у цій справі не збігалося. Щось у словах Вери не відповідало реальності. Він дістав блокнот із нотатками, які зробив під час розмови з нею, та уважно прочитав слово за словом. Поступово в нього народилася ідея. Одна маленька деталь, яка здавалася дуже важливою. Він дістав потрібний аркуш із товстої купи на письмовому столі — хоч там і був безлад, він знав, що все лежить на своїх місцях.
Патрик уважно перечитав цей документ і потягнувся за телефоном.
— Добрий день, це Патрик Гедстрем із поліцейської дільниці Танумсгеде. Я хотів лише дізнатися, чи ти будеш удома найближчим часом. Я хочу дещо запитати. Так? Чудово, тоді я приїду до вас за двадцять хвилин. Де ви живете? Ага, якраз біля в’їзду до Ф’єлльбакки. Праворуч від пагорба, третій будинок із лівого боку. Червоний будинок із білими кутками. Добре. Я знайду. Якщо не впораюся, то зателефоную. Тоді незабаром побачимося.
Майже за двадцять хвилин Патрик стояв біля дверей. Він одразу ж знайшов маленький будинок, у якому вже багато-багато років жив зі своєю родиною Ейлерт. Коли Патрик постукав, дерев’яні двері миттю відчинила старенька жінка. Вона радісно відрекомендувалася як Свеа Берґ, дружина Ейлерта, і провела його до маленької вітальні. Патрик зрозумів, що його дзвінок неабияк утішив стареньких. На столі стояв порцеляновий посуд із тістечками в три ряди. «З цією роботою не схуднеш», — подумав Патрик.
Так само інстинктивно, як йому не сподобалася Свеа Берґ, він ураз відчув симпатію до її чоловіка, коли той зустрів його люб’язним поглядом і бадьорим потиском руки. Патрик відчув мозолі на руці Ейлерта й зрозумів, що цей чоловік тяжко працював усе своє життя.
Коли Ейлерт піднявся, покривало на дивані зібгалося, і Свеа хутко кинулася розгладжувати його, спідлоба подивившись на свого чоловіка. Увесь будинок був ідеально чистим, без жодної складки — здавалося, наче в ньому ніхто не жив. Патрикові стало шкода Ейлерта. Той почувався чужим у власному домі.
Уся ситуація здавалася радше комічною: привітна усмішка Свеа, спрямована до Патрика, швидко змінювалася невдоволеною гримасою, коли жінка поверталася до чоловіка. Патрик не розумів, чим саме Ейлерт спричинив у ній таке роздратування, але підозрював, що для цього цілком вистачало його присутності.
— Що ж, констеблю, сідай та пригощайся тістечками.
Патрик слухняно вмостився на стільчику проти вікна, і Ейлерт сів навпроти нього.
— Не сюди, Ейлерте. Ось сюди сідай.
Свеа вказала на стілець збоку, і Ейлерт покірно послухався. Патрик окинув поглядом кімнату, поки Свеа метушилася, накриваючи на стіл і розгладжуючи невидимі бганки на скатертині та гардинах. Будинок був декорований так, щоб підкреслити статки, яких не було. Усе — підробки фірмових речей, починаючи від гардин, які скидалися на шовкові, з воланами та візерунками, і закінчуючи посудом під срібло та золото. Ейлерт у цьому всьому здавався чужою пташкою в удаваному добробуті.
Читать дальше