Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

— От-от, — докинула Віра, — чого тобі за твоє довге життя не наснилося — починаючи від Мао Цзедуна і закінчуючи триногими безхвостими кобилами. Ти знаєш, — звернулась вона до мене, — моя свекруха могла б видати бестселера — «Сни Аліни Павлівни», з підзаголовком — «Дурне спить, дурне сниться». А гроші ми віддамо…

— Любонько, чи я недочуваю, чи ти сказилася? Куди ми віддамо наші гроші?

— Ну, наприклад, до якогось благодійного фонду.

— Чудова ідея. Ми зараз і заснуємо його.

— Кого? — запитала Віра подивовано.

— Фонд.

— Який фонд?

— Фонд жертв ідеалістичного виховання. Я проголошую себе його президентом. А нашого котика-любчика — віце-президентом.

— А ким же буду я?

— А ти якраз і будеш жертвою.

І ми, тут-таки проголосувавши, заснували той фонд. Із перевагою в один голос. І Аліна уперше в житті мусила визнати правоту Віри у питанні переваги демократичних підвалин над автократичними.

— Ах, котику-любчику, як жаль, що ти так не любиш води і не приймаєш ранком ванни. Це було б так шикарно, аби покоївка у готелі подавала тобі шампанське до ванної кімнати, а ти б пахкав сигарою і вдячно поплескував би її по сідницях.

— Сигара, коли вона справді дорога, а сідниці, коли вони справді пружні…

— Слухайте, покиньте отой голівудський декаданс. Якщо я вже пристала на ваше рішення, то потребую від вас повної дискретності, — не витримує врешті Віра.

Вона гортає добірку старих дамських часописів, що нам їх колись приніс старий Фішер, ретельно щось занотовуючи до записника.

— І запам'ятайте, що коли ви мене втягли, з перевагою усього в один голос, до цієї халепи і покладаєте таку велику вагу на оці дурні мандри, то я не збираюся у першому ж дорогому готелі впасти у око через Алінину криваво-червону сукню або через товстий золотий цеп, що вона купила тобі, любчику, нехай то і коштує усе по кілька тисяч. — Бо ти, Аліночко, не повія, а ти, котику, не священик чи фраєр. І коли вже у нас з тобою, любчику, нема пристойних документів, то нам належиться дотримуватися законів конспірації.

— Ти завжди можеш зіпсувати маленькі щоденні радощі, — закопилила губку Аліна. — Цю сукню…

— Цю сукню ти можеш, ні секунди не вагаючись, запакувати до пластикового мішечка, зав'язавши його тим золотим ланцюжком, і вкинути до контейнера з допомогою країнам третього світу, порадувавши таким чином п'яту кохану дружину ватажка племені людоїдів. Забудь усі кольори веселки, бо віднині ти — не папуга, а багата жінка. Багата, дуже багата. І ти не маєш права голосно реготати і поплескувати при розмові чоловіків по спині, а тобі, любчику, забороняється чухати пузо і взагалі робити оті хаотичні рухи, начебто тобі дошкуляють блохи, що їх Аліна як-не-як вивела тією смердючою рідиною.

— Знаєш, Вірко, що ти — тиран, а твоя конспірація — страшенні дурниці. З нашими грошима, коли я можу будь-якому гарсону дати на чай сотню, а кожному поліцейському на лапу тисячу…

— Аліно, колись кілька розумників пограбували поїзд. Вони були справді не дурними. Один із них заліз на залізничний стовби і червоним ліхтариком примусив поїзда зупинитись. Інші відчепили вагон, набитий англійськими купюрами, що їх мали знищити за старістю, і їм навіть стало розуму із тими грошиками втекти. То було одне з найкращих пограбувань віку, занесене до усіх криміналістичних підручників. Але! Гроші потьмарили їм рештки розуму. Я, до речі, не вважаю те пограбування перфектним. Я б організувала його значно вишуканіше. Коротко кажучи, один із них попався на тому, що купав свою коханку у шампанському, другий роздавав наліво і направо оті самі купюри на чай ну і таке інше слабоумство, яке вони вважали за шикарне життя. А вдячні гарсони, запихаючи одною рукою чайові до кишені, другою набирали телефон поліції. Бо вся обслуга — то платні інформанти…

— Віро, я завжди цінувала тебе, як жінку розважну, хоча цілком поділяю думку мого сина, що ти на своїй роботі у прокуратурі зсунулася на інформантах і конспірації. Але тобі на догоду я згодна викинути свою сукню від Версаче і не колупатися у вухах, як би вони не свербіли. Я розумію, що наші грошики комусь іще потребуються, тому-то і запропонувала вам щезнути на якийсь час звідси, себто «залягти на дно» тільки, затям собі на своєму гарненькому носику, я не хочу вдягатися наче старчиха і жити по дешевих пансіонах.

— Урочисто обіцяю, що тебе сія чаша помине, — відказала Віра. — Але затям собі на своєму гарненькому носику, що командувати парадом буду я.