Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

І усе то через мене, відразного покруча, що увірвався у їхній сяк-так полагоджений світ, руйнуючи його кожним порухом своїх потворних лап. Я раптом згадав, як задушив милого і люб'язного Костантинопулоса, як розтрощив камінюкою голівку чарівної філіппіночки, як увігнав Жан-Люкові кухонного ножиська у пах, а тоді у груди, а чи може спершу у груди, а тоді у пах, кожного разу наражаючи моїх дам на довічне ув'язнення, і як вони потому замурували перші два трупи до бетонного стовба або полагоджували свідоцтво про смерть француза із лікарем, не хочу навіть і думати яким чином, бо той пакісник, коли вийшов від них, весело насвистував, поправляючи ширіньку засмальцьованих на колінях штанів.

Я помчав сходами до горища з єдиним бажанням — цього разу покласти край моєму нікчемному існуванню. Пам'ятаючи про невдачу із трухлявою гіллякою дуба, я ретельно вибрав балку, що на ній мав теліпатися опецьок мого тіла, накинув на неї мотузяку, зав'язав гарний вузол, дякувати долі, у мене вже був у цьому досвід, а тоді раптом подумав, що без прощального листа, де б я просив нікого у моїй смерті не винуватити, моїм благодійницям, аби не мати справи із поліцією, знову доведеться іти на поклон до нордландців, аби вони продали їм пару мішків цементу, а потім клопотатися із моїм трупом, надаючи йому вигляду стовпчика. Потрібно сказати, що я набив у цьому руку і став би їм у великій пригоді, якби міг поладнати цю морочливу роботу сам. Ні, я таки справді свиня, як сказала одного разу спересердя Аліна.

Доки я шукав на горищі якого клаптя паперу і олівчика, я просив одночасно Бога, що він уявлявся мені схожим на нашого поштаря Фішера, тільки без велосипеда, явити мені чудо і порятувати коли не мене, то Вірочку, Аліночку і маленького Андрійка, якого я, по-правді, ніколи і не бачив, від нужди і голодної смерті. Мої благання, певно, досягли якоїсь потойбічної інстанції, не думаю, що то був Господь Бог наш, бо він, як мені уявляється, не по фінансовій частині.

Як говорили древні китайці — не було б випадку, не було б оповідки. Коли я почув, як східцями до горища через три приступки збігає у кросівках Віра, а слідом далеко позаду стукає підборами Аліна, у мене вже не було нагальної потреби вішатися а чи якось інакше втікати від життя.

І коли вони обидві уломилися на горище, причому Аліна спромоглась якимось чином Віру випередити, я, іще не прийшовши гаразд до тями через подіяне поперед моїми очима чудо, тихенько, майже пошепки, спитав:

— А що, дівчатка, чи не записатися нам і справді у масони?

Потім, уже за тиждень, як ми тішилися на осонні одного маленького кафе у Парижі і пригадували той чудний випадок, мої красуні запевняли мене, що насправді я не прошепотів, а закричав, загорлав і загарчав одночасно, і то так голосно, що аж у корівнику Зеппа знавіснілі корови виломили загородку і завіялися на три дні у Альпи, на пошуки того бика, образ якого набрав колись старий содоміст Зевс, що один міг так любовно і призивно зваблювати жіноцтво.

Більш за те, вони, я маю на увазі тепер Віру і Аліну, твердили в один голос, що зроду не бачили такого вродливого мачо, і під тим мачо вони мали на увазі мене, невеличкого і доволі потворного кастрата.

Тоді я зрозумів, яку силу мають гроші. А значно пізніше, коли ми уж повернулися із мандрів і до нашого життя увірвався Четвертий, мені дано було збагнути іще одну просту істину, а саме — коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання.

Але той відтинок часу, який відділяв ці події, сім нескінченних місяців, я був майже щасливим і абсолютно безтурботним, або краще, абсолютно щасливим і майже безтурботним. І те нетривке щастя дали мені гроші.

Отож, коли переполох трохи вщух і ми перелічили гроші, і їх виявилося значно більше, аніж якби Аліна працювала на терені садо-мазо кілька сотень років, коли ми потім, після другого переполоху, вчиненого Аліниним питанням: «А що, коли ті грошики покійного Костантинопулоса фальшиві?», вибірково перевірили тисячодоларові купюри із тридцяти тлустих, по сто купюр кожний, пакетиків, і пересвідчилися, що володіємо трьома мільйонами, постало питання — а чи маємо ми право тими грошима скористатися. Вірніш, питання постало не само по собі, його поставила Віра, і Аліна подратовано відповіла, що її невістка має таку звичку з дитинства — ставити питання, що вона сама називає етичними, а Аліна — дурними.

Як би там воно не було, а питання тяжіло над нами у вигляді Немезиди, і та дівиця погрожувала мечем і, як доводила Віра, добрячим строком у в'язниці. Аліна, як завжди розважлива і спокійна, запропонувала почати з питань не етичних, а практичних.