Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Ми пристали на її вимоги і, скажу вам відверто, жодного разу про це не пошкодували. Конспірація, якщо мати на увазі конспіративне життя «під дахом» дуже багатих людей, виявилася дуже комфортною річчю, а ті невеличкі заборони, як ото — не відригувати після обіду за столом або не припалювати сигари тисячодоларовими купюрами, надали тому життю гостроти, наче дрібки кайєнського перцю.

І ми жили, тепер і справді, немов королі…

І єдине, чого нам бракувало, — то був Четвертий для гри у бридж.

Я страшенно підпадаю під тиск отих кліше — «материнська любов», «перше кохання», «посадити дерево і виростити сина», «побачити Париж і померти»… Можливо тому, що був усього того позбавлений.

Коли я побачив Париж і не помер, то це завдяки Аліні. Вона першою звернула увагу на те, що я мало не зомлів перед Джокондою. І якщо Віра приписала те моєму гіпертрофованому естецтву, то розумниця Аліна, узявши мене під ліктик, прошепотіла на вухо:

— Любчику, ти, здається, страждаєш на геморой.

З того часу, як тільки я зачую запах йоду, той нестерпний, вивертаючий мені нутрощі задушливий зойк йодового розчину, мені пригадується Париж.

Звичайно, мої королеви відшукали для мене найкращу приватну клініку у передмісті Парижа і приставили до мене гарнюсіньку, наче пташка, сестру-доглядальницю, що говорила трошки французькою, як ото — «bon jour» чи «mon cheri» — із чарівним маорійським акцентом, так що здавалося, буцімто у кожному слові муркотить кошеня.

Вона розповідала мені про безкраї простори своєї батьківщини, Аотеароа, що означало Біла Хмара, яка пронизувала небо вершиною гори Аорангі, і мені здавалося, що серед тих людей, у котрих три поняття — любов, турбота, співчуття — зводяться у єдине слово «ахора», я міг би бути бути по-справжньому щасливим.

Вона жила у крихітному appartement неподалік від клініки, заощаджуючи на їжі і панчохах, і мені так і свербіло подарувати їй кілька тисячодоларових купюр, аби вона купила собі гарну нижню білизну і черевики, бо халатик, виданий коштом клініки, здавався єдиною дорогою річчю у її гардеробі. Інколи, проходячи попід вікнами моєї палати в кінці зміни, вона стукала прозорими пальчиками по шибці, мила і самотня — у потертих джинсах і картатій сорочці — загублена у паризькому передмісті новозеландська пташка. А я лежав у палаті, любовно підпертий перед тим подушками, і мені пригадувалися її оповідки — як вони з хлопцями ласували на узбережжі tua-tua або рірі, а чи полювали на болотних курочок pukeko, або як до неї приїздила її матуся і неймовірно дивувалася, чому попід вікнами у її дочки завжди ошивається якийсь добродій, не розуміючи, що він порався у своєму садочку, який так непристойно близько межував із вікнами її дочки, бо у тій країні, звідки вона приїхала, кожний мав поперед вікнами неосяжні гектари землі і неба, ну і таке інше.

А потім, десь за тиждень після моєї госпіталізації, як мені ставало все гірше і гірше, вона довго плакала біля моєї подушки і лише наприкінці змоглася промовити, що її матуся захворіла на якусь невиліковну хворобу і має от-от померти, а у неї нема і копійки грошей, аби поїхати і попрощатись із матінкою.

Отож, коли мої милі приятельки, за тиждень після моєї госпіталізації (яке чудове і печальне слово, що у ньому вчуваються материнські нотки — ти втрапляєш до такого маленького, майже сімейного закладу і віддаєшся до повної влади його нечисленного персоналу, оточений любов'ю, клопотами і таке інше), отож коли вони упурхнули до моєї палати двома райськими пташками, потьмаривши усе навколо чаром того, що зоветься багатство, я уже був готовий відрахувати моїй «арікі», бо вона була, до речі, із первородної знаті, гроші на авіаквиток, а потім, після її повернення, збирався попросити руки і серця, вважаючи, що належна мені третина Костантинопулосового багатства, сяк-так компенсує мою чоловічу неспроможність у питаннях, які моя нова пасія називала такими другорядними.

Моя біда полягає у тому, що я вірю словам і сльозам, як сказала Віра. А моє щастя, коли вірити Аліні, становить те, що я маю двох таких щирих друзів, чи то подруг, які цілий тиждень тим лише і клопоталися, що, наче первопроходці, освоювали терру інкогніту гарних манер.

— Ох, любчику, яка ж то нелегка робота — бути багатою жінкою, — зітхнула Аліна, розглядаючи обтягнуту тонким сап'яном ніжку. — Бачиш — Ferragomo. Майже єдина радість багатої матрони — то по-справжньому розкішні черевики. І сумочки — Hermes… — те слово вона не промовила, а видихнула, побожно закотивши очі, а тоді перейшла на свій простецький тон, що ним користувалася із гарсонами у ресторані Жан-Люка. — Здохнуть можна із тими багачками і їхньою манірністю — оця огидна сумка, котру б висміяли усі нідер- і оберхольцландки, бо у них така форма називається «церковною», не що інше, як Hermes.