Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Цього разу вона вимовила те слово якось по-базарному презирливо, від чого сумочка у її руках здалася потворною і мені було не сила повірити, що вона коштує кілька десятків купюр із Костантинопулосового портфельчика, а у черзі за нею міліонерки стоять роками.

— Ну що ти, котику-любчику, хіба б мені стало сили відрахувати за таку потвору чесно знайдені тобою грошики. Це ми з Вірою втрапили нарешті до красного товариства. Грошей — хоч, пробач, жопою їж. Але це, одначе, загалом не означає, що розуму — палата. Коротко кажучи, взули ми отих двох красенів так, що вони хіба що свої трусики нам не програли. Оце й сумочку виграла.

— Аліночко, ти розмовляєш, немов офіціантка із заводської столовки. Просто сором.

— Це у мене реакція на твої добрі манери. Котику, не повіриш, як вона наді мною знущається. Масло — табу, булочки — табу, віденські шніцелі табу, вже не говорячи про сало. А ти ж знаєш, як я люблю сало… Коли б я знала, що за морока — бути багатою жінкою. Те не вдягни, туди не повернись. А тут іще ота перфекціоністка Вірка — ганяє мене ранком до тренажерного залу, а тоді годує травичкою.

— Котику-рибчику, — вступає Віра, говорячи так гортанно, що мені аж серце млоїть від любові,— ми купили тобі новий гардероб…

— Brioni, Armani… — вступає другим голосом Аліна і я відчіваю, що вкотре закохуюсь у неї. — Ми працювали тиждень не дурно. Як ти звідси вийдеш, навчимо усіх тонкощів пускати гроші за вітром.

— Не слухай її, котику, це у неї така реакція на вегетаріанську їжу, — говорить Віра, поправляючи панчоху.

І я знову розумію, що можу кохати лише цю жінку. При умові, що поряд сидить її доповнення, пишнотіла і осяйна Аліна. Оці дві жінки являються наочною ілюстрацією усіх семи принципів герметичної філософи, а саме (на випадок, коли вам вони не закарбувалися до пам'яті) — принципам Духовності, Відповідності, Коливання, Полярності, Ритму, Причинно-наслідкового зв'язку і, якщо хочете, навіть Статі, як мати на увазі останній сьомий принцип у більш широкому розумінні, як принцип Роду. Взагалі, я прийшов до висновку, що поділ людства на дві статі — то і була найбільша помилка алхіміків, яка, можливо, і завадила їм віднайти еліксир життя чи перетворювати каменюки на золоті злитки. Це кажу я, котрий своєї статі позбавився, отож моє твердження являється об'єктивним. Затямте собі, шановні добродії, коли ви і справді волієте віднайти філософський камінь, то відмовтеся від сьомого принципу. Найкращим доказом, коли він вам потребується, являються якраз оці дві жінки — Світло і Тінь, Інь і Янь, Північ і Південь, ну і таке інше, можете продовжити той перелік на свій смак.

Колись, як я одужаю, а мої королеви натішаться насолодами багатства, я хочу всерйоз проштудіювати мистецтво з огляду на принципи герменевтики, а саме, Світла і Тіні, чи то Свідомого і Підсвідомого… Але зараз я просто милувався подарунками, які вони мені накупили — кашмір і найтонша вовна, сап'янові дрібнички і сигари. Мені було важко уявити, як я буду у тих костюмах виглядатися, а ще важче було думати, яким чином я подужаю усю програму мандрів, бо мене опосів раптом страх перед тим, що зоветься світським життям, про що я стільки читав і думав, і навіть мріяти не смів, а коли воно увірвалося до моєї долі, то налякало мене до тої міри, що я був ладний повернутися знову до тихого і бідняцького животіння із дідом Панасом, якби лише той поворот був можливим.

А далі трапилось от що. Коли я пошкандибав до кімнатки чергової сестри, де витали ледь вловимі пахощі мімози, аби наготувати своїм красуням кави, бо моя болотна курочка, чи то налякана візитом двох великосвітських красунь, а чи просто перебуваючи уже подумки у бізнес-класі дорогою до хворої матусі, забула про свою обіцянку, отож, коли я посунувся довгим коридором до її закапелку і дорогою пристав на думку, що прикинуся іще на кілька тижнів або і місяців хворим і залишуся у цьому затишному притулку, а мої королеви, як я уже казав, натішаться багатством і мандрами, а тоді заберуть мене на зворотному шляху додому, я раптом відчув той легкий солодкуватий дух, той присмак незворотності, який зоветься Смертю. І я зрозумів, що, коли Вірі знову пощастить витягти мене із халепи, себто зліпити таке-сяке алібі, то я буду приречений довіку носити костюми від Армані і пахкати товстими сигарами, хоча від них у мене і паморочилося у голові.

Я зварив кави, намагаючись не дивитися у той куток, де лежало тіло новозеладки, бо її халатик розчахнувся і худенькі ніжки були заломлені, наче у тряпчаної ляльки, і увесь час, доки хрюкав кавник, а я розкладав на течці печиво, наді мною витала екзотичною пташкою душа моєї медсестрички і з докором споглядала, як я усе те налаштовую, навіть не схилившися до її пергаментного обличчя, аби помилуватися ним востаннє. Єдине, що я зробив, то це повитирав серветкою відбитки пальців, а тоді прикрив полою халатика трусики і почовгав до своєї палати, де мило гомоніли мої приятельки.