Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

— Як гарно, — подумав я, — як гарно і вірно сказано.

— Які дурниці, — відказала Аліна Вірі, — які дурниці і маячня. Із першої сентенції витікає — що помста є утіхою. Це іще якось сприйнятливо, хоча автор мав на увазі щось зовсім інше. Але про початок кінця — то слабоумство. І якщо поезія комусь і дає можливість жити на землі, то се хіба самим поетам.

— Ти така прозаїчна, — образилася Віра, — тобі просто бракує фантазії, чому ти і не отримала своїх взяток на чирві. Бо якщо я несу піку, а той дурень ріже її бубною…

— Голубонько, якщо той дурень ріже твою піку бубною, а я прикладаю хустинку до чола, як ми умовлялися…

— Але ж я перед тим відпила ковток шампанського…

— Бачиш, серденько, ти випила перед тим стільки шампанського, що початок кінця було вже запрограмовано. До речі, куди це знову пропала моя панчоха?

— От-от, а ти говориш про мій початок кінця. Ти спитай краще, куди пропала течка Костантинопулоса. Бо я тобі завжди говорила, що гроші потрібно зберігати у банку, а панчохи класти до шухлядки.

Так, подумав я, не дурно той Ламборджіньяк півгодини вишаровував у номері підлогу, а перед тим так старанно прикидався дурнем.

— А я завжди говорила, що краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти, — відмовила Аліна.

— Отож, ти саме сказала про те, про що я оце подумала. Чекайте на мене у номері, і до ранку я віднайду його живим чи мертвим…

— О, ні, голубонько, цього разу я не дам тобі утіхи пограти у козаків-розбійників. Замовте на ранок квитки до Барселони… Сподіваюся, виграних нами грошей вистачить на цю невеличку подорож?…

Віра витрусила на столику купу франків і кивнула головою. Сьогодні я бачив її уперше такою натомленою і слухняною. Аліна накинула гарненький плащик, куплений за моєю порадою, і генеральскими кроками покинула номер.

Віра стягла через голову тонку павутину светра, лягла на ліжко і одразу ж заснула. А я сидів поруч, приголомшений тим фактом, що ми з нею уперше залишилися один на один. І я злякався.

Я знав про неї, здається, усе — ідеалістка, що вважала за мету покращити людство і завжди працювала на терені прищеплення ідеалів усім тим, загалом пересічним, створінням, що їй на дорозі траплялися. Із прибиральницею вона могла говорити про Кафку, гарсонам читала Верлена, бригаді малярів намагалася відкрити таїну імпресіонізму, а мені, дальтонику і дауну, — неперевершену гру кольорів веселки і начатки герметичної філософії. Її наївна великодушність не помічала марності зусиль. Якби вона народилася чоловіком, то стала б пророком або революціонером, або тим і тим одразу, вона б досягла того, навіть будучи жінкою, аби не була такою запаморочливо вродливою. Їй ставала на заваді її звіряча сексапільність, яка викликала у жінок лють, а у чоловіків шок. Вона була одинокою, як і буває, власне, кожний геній, а що тієї геніальності була несвідома — страшенно непевна своїх можливостей.

Єдина людина, котра сприймала її цілковито і незаперечно, була Аліна, геніальна у своїй енциклопедичній освіченості, що так несподівано поєднувалася із практичністю на грані прозаїчності, і хіба що не більш сексапільна, аніж сама Віра. І обидві мої королеви так врівноважували одна одну, що це давало їм можливість тримати кругову оборону і не бути знищеними котримось із пересічностей, що вбачали загрозу для цивілізації уже з боку людей, значно меншого масштабу, аніж мої приятельки. Взагалі ж, їм пощастило, що з часів інквізиції людство стало коли не більш гуманним, то більш ситим і лінивим.

І отак я просидів поруч неї цілу ніч, повільно водячи носом зверху донизу, і упиваючись тисячами тисяч нюхових нюансів. Ті пахощі були незліченними і описати їх словами можна було хіба у алфавітному порядку: густими, дивними, дражливими, духмяними, живодайними, знадливими, любими, нав'язливими, невідступними, невловимими, непідмінними, повільними, подразливими, пронизливими, прохолодними, пряними, смоляними, спокусливими, сухими, теплими, терпкими, тривожними, тонкими, хвилюючими, хмільними, холодними, чистими, чудовими, і то все, наче окремі ноти, зливалося до всесильного запаху, притаманного лише їй, наче генетичний відбиток її особистості. І я, огидний імпотент з волохатими вухами і гріховним вологим носом, обнюхував крадькома мою кохану і мріяв про те, що, може, Аліна ніколи більше не повернеться, і ми з Вірою залишимося удвох, десь на безлюдному острові, і ранком я будитиму мою богиню до сніданку, а до нашого шалашу вриватиметься морський бриз…