Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Коротко кажучи, появу у нашому товаристві Костантинопулоса можна було пояснити лише Теорією Парного Випадку. Річ у тім, що, як би то мені не було прикро визнати, ми з ним і були якраз парою, наче ті два трупи, з понівеченим правим і лівим вухом. Власне, саме за це я його і ненавидів, оте повсякчас наявне переді мною зборище моїх же пороків і болячок, оте моє alter ego з такими само волохатими вухами, і тому, коли ми з Вірою знайшли його мертвим у клозеті, то я відчув полегшення і радість, і на мене напав сміх. Пробач мене, мій читачу, але так важко придушити своє перше, ще не кероване розумом і правилами пристойності, почуття.

— Ой, любчику, перестань сміятися, — штовхнула мене Віра ліктем під ребра. — Ти перебудиш усю обслугу.

Вона, як завше, мала рацію, бо, хоча година була рання, а після учорашнього банкету, який влаштовував один дуже багатий добродій з Нідерхольцланду на честь укладення багатомільйонного контракту з кувейтським еміром (платив за все, як ви самі вже здогадалися, емір), обслуга, себто три гарсони, повар, а також сам шеф, Жан-Люк, спали, наче пшеницю продавши, невдала акустика туалетної кімнати підсилювала мій, скажімо прямо, підленький смішок до оперного діапазону. В усякому разі, так запевняла Аліна пізніше, якій у той саме момент наснився Мефістофель у виконанні її колишнього приятеля і коханця, і, коли я її розбудив, вона була тим незадоволена, бо кожного разу після тієї його арії вона виходила на сцену з букетом троянд (троянди купував, як ви самі вже здогадалися, Мефістофель), тож вона виходила на сцену з оберемком отих духм'яних квітів, гарно вбрана (для цього випадку вона завжди брала сукні у Віри, щонайменш тиждень перед тим голодуючи, аби защібнути блискавку на спині). Коротко кажучи, Аліна була страшенно незадоволена, як я її розбудив, а коли дізналась про причину і зрозуміла, що то не дурний жарт, на кшалт тих, що ми час від часу влаштовували, лякаючи одне одного, коли життя видавалося занадто прісним, то просто розлютилася.

— Боже, яка підлість з його боку, — прошипіла вона, на ходу накидаючи на себе мереживний пеньюарчик, — яка невихованість — померти такої ранньої години у клозеті.

— Гей, та він був просто перверзний тип, — з огидою додала вона, оглянувши місце подій. — І як тут нестерпно смердить!.. А потім, це ж моя панчоха. Він вибрав з найдорожчої пари!..

Я подивився ще раз на свого суперника, тепер уже для мене безпечного, і мені стало його навіть трішечки жаль, як ото жаліє гладіатор-переможець свого втоптаного у пилюку арени супротивника, коли патриції у захваті вказують пальцем донизу, а він просто змушений перерізати бідоласі горлянку.

З целофановою торбинкою на голові і виряченими очима Костантинопулос нагадував водолаза, що його витягли занадто швидко із Маріанської западини, або ж, скоріше, на морського окуня. Із тієї-таки западини.

— Вірко, він що і справді сказився? Догрався, пакісник, удосвітку.

Я ще ніколи не чув від Аліни таких нечемностей і зрозумів, що ми і справді вклепалися до дуже неприємної історії.

— Аліно, не втрачай голову, це — не результат жвавих сексуальних ігор. Я його докладно оглянула і, як судити за ступенем закляклості суглобів і станом шкірного покрову, смерть настала іще учора ввечері. Звичайно, я не можу встановити точного часу і причин смерті, але однозначно — його було вбито. Ти поглянь на оці подряпини і синці…

Віра стояла поруч із Костантинопулосом, вдягнута, як на таку ранню годину досить незвично — сірий елегантний костюм, білосніжна блузка, і скидалася на екскурсоводку із музею воскових фігур мадам Тюссо, яка демонструє свою улюблену фігуру екскурсантам, любовно звертаючи при цьому увагу на окремі деталі.

— Так, кінчай лекцію, — втрутилася Аліна, — я розумію, у тебе до цього покидька професійний інтерес, але ми маємо якнайшвидше його позбавитися.

— Добре, я зараз зателефоную, — слухняно кивнула головою Віра.

— Аякже, аякже, дитинко, — солодко вимовила Аліна, — потелефонуй до Інтерполу, ЦРУ, а заразом до місцевого добровільного товариства друзів пожежників. Слухай, тягни скоріше сюди оті здорові пластикові мішки, — звернулася вона уже до мене. — Засунемо його поки, а там видно буде.

— А як він не влізе до мішка? — поцікавився я по-дурному.

— То спершу розчленуємо, а потім розфасуємо по мішечкам.

Аліна була уособленням богині невідворотності Ананке.

— Слухай, любчику, катай за мішками, і не лякайся так страшно. Ти заблював, до речі, мій новий килим, — вона посміхнулася раптом до мене, підбадьорливо і чарівно. — Ніхто не буде твого друга розчленовувати і розфасовувати. Заспокойся.