Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Другим у списку був Жан-Люк, із його манією увесь час переписувати заповіт і схильністю до гомосексуалізму. Проти нього говорило те, що він час від часу поплескував Костантинопулоса по сідницях («А ти ж знаєш, любчику, оті турецькі греки, чи як їх там, — бісексуали від народження»), а той волочився за гарненьким прищуватим гарсончиком, чим міг розбити остаточно серце старому дурню. І старий дурень знову бігав до нотаря переписувати заповіт, як говорили, на користь покійного, а як і це не допомогло завоювати кохання красеня-грека, то він і убив його, а тоді від'їхав до своєї Гасконі, покинувши нам ресторан із трупом.

Третьою у списку вона поставила себе.

— Чесно кажучи, любчику, у мене було багато підстав його придушити. Хоча б через заповіт на ресторан і будинок. Про ревнощі тут не може бути і мови, що лише посилює мою вину, бо адвокат не міг би клопотати, про пом'якшення вироку за убивство у стані афекту. А потім, не забувай, що у того бідолахи на шиї була моя панчоха. Хотіла б я лише знати, чому той убивця вибрав її із моєї найдорожчої пари?

— І чому та панчоха пахла мімозою? — спитав я по-дурному.

Четвертим ішов марселець-п'яниця.

— По-перше, я бачила, як вони того вечора, обидва п'яні, як чіп, тяглися з Костантинопулосом сходами до своїх кімнат і на чім світ стоїть лаялися. По-друге, його мати — сицилійка. Ну, ти знаєш — ота їхня Коза Ностра і таке інше. І останнє, найпідозріліше, — він зник. Хоча, правда, таке траплялось і раніше, ще до появи трупа.

П'ятим до списку вона включила поштаря Фішера.

— Це, звичайно, нонсенс, просто гра фантазії, але… — вона на мить задумалась, — ага, ось маємо — він закоханий у мене і, можна припустити… О, ні.

І вона викинула кульгавого Фішера із списку.

Аліна дорахувала гроші, пригладила їх своєю чарівної форми ручкою і сказала, весело розсміявшись:

— А останнім, і найбільш підозрілим у моєму списку, то є ти, мій любчику.

Ця жінка мала добре почуття гумору!

…а потім я стрів її побіля озера, як повний місяць купав своє сяйво у його темних водах.

— Правда ж, це дуже гарно, як повний місяць купає своє сяйво у повних водах озера? — спитала вона мене порцеляново-ніжним голоском.

До того моменту я ніколи не поєднував оті два природні явища. Місяць, то був собі просто місяць, а що він був повний, то я завжди констатував за нервовим поводженням котів і Аліни. Озеро і взагалі не викликало у мене нічого, окрім огиди, бо я завжди боявся води, а, крім того, ще пам'ятав суглобами свого тіла моє невдале самогубство на березі цього пліснявого водоймища. Але її голосок, її тонко промальований на тлі повного місяця профіль, змусили мене збрехати:

— О! — сказав я, тяжко переводячи подих після довгої гонитви за якоюсь нічною звіриною (здається, я надибав того разу тхора, що тягав у Фішера курей). — О! — повторив я, остаточно сп'янілий від гіркуватого морського запаху, що струменів від неї (прозаїчна Аліна казала, що від японки тхне рибою, що, до речі, і наштовхнуло її на думку запросити оту дівицю для суші), у моїй голові щось клацнуло, наче хто переключив програму, і я, побожливо вирячивши на небо очі, майже провив від натхнення:

— Як сумно вичерпує місяць срібною мушлею ніч мого серця…

Ні, здається, я трохи перекручую, але суть була приміром така — щось про сум і серце, і про мушлю, що так зачарувала мою співрозмовницю.

— Це таке щастя стріти на чужині когось, хто тебе так добре розуміє. Я дуже самотня. О, ні, не засмучуйтесь через мене. Я знаю, що коли людина витончена і уміє до того ж цінувати прекрасне, то це навіть радісно — милуватися місяцем у вигнанні…

Я ще раз подивився на місяць, тоді на співрозмовницю, і погодився з нею.

А вона правила далі, кутаючись до шовкового халата-кімоно, що шурхотів і поблискував, наче крильця у бабки:

— Мені так сумно і самотньо. Я знаю, звичайно, яке то щастя народитися урешті людиною, що втаємничена до учення Будди. Це і справді велике щастя? — звернулася вона до мене за потвердженням, і я кивнув головою, тої миті готовий повірити будь-чому, а вона знову повернулася до мене у профіль і продовжувала: — Пірнувши до безодні смерті, нелегко знову сподобитися такого щастя, як би довго не тривав коловоріт життя і смерті, скільки б не довелося помирати і народжуватися.

У кущах щось зашаруділо.

— О, чуєте? Самотній зайчик сумує на світанні.

Страшенно люблю алітерації, а особливо у вустах гарненьких дівиць.

І я повторив зачаровано: