Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— З цим дійсно не посперечаєшся.

— Я досі не можу оговтатися після того жаху, який влаштував Нікі. А відрізана собача голова сниться мені мало не щоночі. Бідолашний Карл, це наш консьєрж — я тобі про нього розповідала, сильно захворів, коли дізнався, що зробили з його улюбленим Джокером.

— Від такого у будь-кого станеться серцевий напад.

— Напевно, не треба було йому казати.

— Ти вчинила правильно. Він мав право знати.

— Гаразд, годі про сумне. Краще скажи, як ти почуваєшся?

— Чудово! — вигукнула Діана, а потім голосно додала, щоб її було чутно в коридорі: — Але дехто з цим не згодний і тому не хоче мене виписувати.

— Тихіше! Чого ти репетуєш?

— А як ще пояснити цим йолопам, що я абсолютно здорова? — вона закопилила по-дитячому губи та склала руки на грудях. — У мене роботи по вуха, а вони тримають мене тут без жодної причини.

— Якщо тримають, отже, так треба. Лікарям видніше.

Діана скривилася, ніби з'їла лимон.

— Теж мені лікарі. Самі шарлатани.

— Господи, до чого ти нестерпна, — Симона закотила під лоба очі. — Як я тільки тебе витримую? Ти здатна будь-кого довести до божевілля.

— От і не стирчи тут, йди вже, тобі треба збиратися в дорогу. І май на увазі, якщо я дізнаюся, що ти передумала, не розмовлятиму з тобою два місяці.

Симона розсміялася.

— Чому саме два місяці? Чому не три, не п'ять?

— Тому що мені так хочеться. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — Симона наблизилася до дверей. — Гаразд, я піду. Мені дійсно час іти. Хочу заскочити ще на роботу, щоб залишити у секретаря заяву, яку ти підписала. Завтра на це не буде часу.

— Шуруй, шуруй, і добре поводься. Я знаю, ти — дівчина сильна, тому впораєшся з усім цим.

— Спасибі! Бувай!

— Бувай!

Симона вийшла за двері та мало не розридалася, настільки потужні емоції її переповнювали. Все ж таки добре, що у неї є Діана і Мартін. Людина не має бути самотньою — самотність висушує душу. Робить з неї щось на кшталт мумії, притуплює почуття, роз'їдаючи їх мов іржа, відбирає надію. І в певну мить ти починаєш розуміти, що тобі байдужий не лише навколишній світ, але й ти сама собі як особистість. Кінець руху, серце назавжди вмерзає у кригу. Ти за звичкою щось робиш, дихаєш, говориш, проте в цьому немає ніякого сенсу. Ти летиш у безодню, а крику твого не чутно. У порожньому просторі не існує звуків. Відлуння тільки здається порятунком. Воно — омана. Тепер це Симона знала напевно. Ілюзій більше не залишилося.

Вона спробувала себе опанувати — не варто Мартіну показувати свої сльози. Навіть якщо це сльози щастя, а всередині тебе грає музика. Вона обов'язково розповість йому про свої почуття, просто зараз не час і не місце. Це все потім — її чекають невідкладні справи.

Повернувшись додому, Симона взялася збирати у великий наплічник речі, які могли знадобитися у майбутній подорожі. Попри чудову погоду, вона вирішила, що їй не завадять теплий светр, непромокальна куртка, такі ж непромокальні черевики, дві пари вовняних шкарпеток та в'язана шапочка. Усе це швидко зникло в бездонних надрах улюбленого наплічника — Симона відкопала його на антресолі в передпокої. Колись дуже давно він супроводжував її в усіх походах, вміщуючи все, що потрібно, і маючи дуже зручні лямки. Крім теплих речей, туди ж вона поклала кілька футболок, дві пари змінної білизни, гребінець, захисний крем від сонця, вологі серветки, рідке мило в економній упаковці, нитки з голкою, дві п'єзозапальнички, коробка спеціальних вологозахищених і вітростійких сірників, мисливський ніж, ліхтарик, прогумовані рукавички, моток міцного мотузка, набір першої допомоги й деякі дрібнички. Після нетривалих роздумів, Симона запхнула в наплічник щоденник Алека, який відібрала у Нікі перед тим, як його заарештувала поліція. Вона не знала, навіщо бере щоденник з собою. Можливо, їй хотілося вшанувати пам'ять свого друга, принісши на місце його загибелі дорогу йому річ.

Коли Симона закінчила приготування, вона зварила на кухні каву, повернулася до кімнати та з чашкою гарячого напою сіла у крісло. Зараз в її квартирі панував повний порядок, все сміття було прибрано і житло мало звичайний вигляд. Проте перші дні після події вона вважала за краще ночувати у Мартіна. Він не заперечував. Більш того, чоловік благав її переїхати до нього, але Симона вагалася, уникаючи прямої відповіді. Вона так давно жила сама, що будь-які зобов'язання, навіть приємні, викликали у неї паніку. А якщо їм буде погано разом? Якщо вона почне дратувати його своїми звичками: посудом у раковині, роботою допізна, ескізами по всій оселі, особливо напередодні важливої здачі? Можливо, невелика подорож у гори допоможе їй зрозуміти, наскільки вона готова довіритися іншій людині. Тільки не треба її квапити. Нехай пройде час. Час її зцілить.