Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Тоді зрозуміло. А двері хто відчинив, теж він?

— Напевно, що я, коли намагалася вибратися з квартири. А ще твоїй квітці не пощастило, — Симона зітхнула, вказуючи підборіддям на черепки. — Хоча з неї вийшла відмінна дубина.

— Гаразд, куплю тобі ще з десяток, щоб ти могла відбиватися від небажаних гостей.

Симона усміхнулася, напруга всередині неї поступово почала спадати. Коли Нікі знову застогнав, Мартін дістав мобільний, щоб викликати поліцію.

— Вони зараз приїдуть. До речі, я знайшов свій телефон у машині під сидінням.

— Я знаю, Нікі зізнався, що наказав своєму спільнику поцупити його у тебе з кишені. А коли ми пішли до лікарні, підкинув обидва телефони в машину.

— Який покидьок!

— Але мені його все одно шкода, — Симона з сумом подивилася на свого переслідувача. — Навіть попри те, що він встиг накоїти. Дурний хлопчисько, що заплутався у власних почуттях. Він сподівався знайти довгоочікуваний спокій після того, як розбереться з кривдниками брата. А спокій приходить лише до тих, хто здатний відпустити своє минуле. Світ не досконалий та іноді з нами трапляються страшні речі: ми втрачаємо близьких людей, тому почуваємося самотніми. Але треба йти далі, хоча це боляче. Тільки живі здатні надати сенс нашому існуванню. А мертві, мертві хай залишаються в наших серцях.

— Твоя правда, йди до мене.

Симона поклала голову на плече Мартіна й заплющила очі. Тепер вона зрозуміла багато речей: і жорстокість Нікі, викликану болем втрати упереміж з божевіллям; і її власну образу на Алека, який десять років змушував її почувати себе винною; і навіть мотиви батька, що покинув її зовсім маленькою. Вона знала — він любив її не менше за гори. Просто так сталося, нічого не вдієш.

За тиждень Діана почала одужувати — її травми виявилися не настільки серйозними, як здавалося спочатку. Однак про виписування поки не йшлося. Через це вона влаштовувала щоденні скандали та погрожувала написати скаргу на весь медперсонал лікарні, включно з головлікарем і навіть нянечками. Симоні був відомий лише один спосіб вгамувати скандалістку, тому щоразу, відвідуючи її, вона купувала коробку найсмачніших еклерів. Це пом'якшувало серце Діани, і деякий час вона поводилася більш-менш пристойно.

Коли Симона з Мартіном увійшли до холу лікарні, сонце встигло торкнутися небокраю своїм золотавим диском і крізь вікна лилося жовтогаряче з рожевим світло. Симона не планувала надовго затримуватися в палаті: необхідно було тільки підписати заяву на відпустку, яку вони з Мартіном збиралися провести в горах. І не просто в горах — у тому самому місці, де сталася трагедія з Алеком. Симона не була там майже десять років, тому сильно нервувала і навіть хотіла відмовитися від цього задуму.

«Ти маєш туди поїхати. Тобі це потрібно, — заявила Діана, намагаючись переконати подругу в правильності такого рішення. — Так ти зможеш поставити жирну крапку в цій історії».

Звичайно, певною мірою вона мала рацію, але Симону все ще брали сумніви. Їй не хотілося знову відчути провину за смерть Алека. Хоча, може, вона просто боялася, що гори не викличуть тієї емоції, яка надавала їй життєвих сил та до якої вона так звикла.

Симона залишила Мартіна в коридорі — він тільки зазирнув у палату, щоб привітатися, — причинила двері й наблизилася до ліжка Діани. Та напівсидячи переглядала папери, на кінчику носа у неї теліпалися незмінні окуляри. Її голова вже була вільна від бинтів, а синець на обличчі набув зеленувато-жовтого відтінку. Побачивши Симону, вона відклала папери вбік і радісно усміхнулася.

— Диви, хто до нас завітав!

— Я на хвилинку. Підпишеш мою заяву на відпустку?

— Звичайно, давай її сюди. Бачу, ти дослухалася до моїх слів. От і молодець, — Діана взяла в руки аркуш із заявою та підписала його розмашистим почерком. — Коли вирушаєте?

— Завтра. Отже, у мене ще є ніч, щоб змінити своє рішення.

— Я тобі зміню, — Діана погрозила Симоні кулаком. — Не дурій, чуєш?

— Ну не знаю, мені здається, це погана ідея.

— Що тебе лякає? Ніхто тебе там не вкусить. Відпочинете на природі, подихаєте свіжим повітрям.

— А якщо я не впораюся з нервами та все зіпсую? Щось мені не хочеться, щоб Мартін бачив мої істерики. З нього й так досить.

— То не влаштовуй істерики. І ніхто їх не побачить.

Симона у відповідь важко зітхнула.

— Легко сказати «не влаштовуй». Наче я можу це контролювати. Особливо, після того, що відбулося.