Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Навіть ім'я його не смій вимовляти, чуєш? — зашипів він їй просто у вухо. — Ти поплатишся за все, що накоїла, як поплатився Ян. До речі, в тій лікарні, куди його привезли, абсолютно жахлива система охорони. Ніхто і не подумав мене зупинити, коли я попрямував до нього в палату, щоб ввести у крапельницю рицин, який роздобув Патрік, — Нікі відступив на крок і зухвало посміхнувся. — А ти знала, що цей побічний продукт виробництва рицинової олії дуже отруйний і швидко розкладається? Просто ідеальний засіб позбавитися людини, не викликаючи підозр.

— Ти що, навідувався до Яна в лікарню? — Симона облизала пересохлі губи. — Але я думала, що він помер через те, що не вийшов з коми. Принаймні мені так сказала його дружина.

— А я й хотів, щоб усі так думали. До речі, він до останнього вважав мене Алеком. Було так приємно спостерігати жах в його згасаючому погляді.

— Ти божевільний, — вимовила Симона після невеликої паузи. — Твоє місце в психлікарні. Але якщо ти сподіваєшся мене налякати, то знай — я тебе не боюся.

— Хіба? — на обличчі юнака з'явилася неприємна посмішка. — Цікаво, що ти заспіваєш, коли побачиш, як твій коханець харкає кров'ю. Як його звуть? Здається, Мартін? Щоб ти знала, я підкинув йому в машину не лише твій мобільний, але і його власний телефон, який Патрік поцупив у нього з кишені в кав'ярні. Тому я будь-якої хвилини можу зателефонувати йому та викликати сюди.

— Не смій його чіпати, — Симона ще раз переконалася, що чоловік, який стоїть перед нею, анітрохи не жартує і дійсно готовий до вбивства. — Він не має до цього жодного відношення. Якщо я винна, мене і карай.

— Так я й збираюся тебе покарати. Ти цього не зрозуміла? Я просто-таки бачу, як твій приятель спускає дух у тебе на очах, а ти ніяк не можеш цьому завадити, — Нікі збігав до передпокою за мобільним, який Симона залишила на тумбочці, і, повернувшись до кімнати, почав щось набирати. — Особисто мене такий розвиток подій цілком влаштовує. Треба тільки відправити смс і дочекатися, коли цей ідіот примчить тебе рятувати. Ось так! А тепер мобільний вимкнемо, щоб не зіпсувати веселощів.

Дивлячись на його дії, Симона засмутилася ще більше. Її охопив відчай.

— Зупинися, благаю! Невже у тебе немає ні краплі совісті? — спробувала вона черговий раз достукатися до юнака, хоча в глибині душі й розуміла, що це не має сенсу — однаково він не змінить своїх планів. — Те, що ти збираєшся зробити, це справжнє дикунство.

— А відібрати у маленького хлопчиська рідного брата — не дикунство? — Нікі з презирством подивився на дівчину. — Не тобі читати мені нотації. Краще стули пельку і дай трохи подумати... Так, мені може знадобитися ніж.

Він вийшов з кімнати, через декілька секунд почувся гучний гуркіт кухонних шухляд. Симона усвідомлювала, що у неї не так багато часу, і, якщо вона хоче врятувати своє життя і життя Мартіна, то мусить обов'язково розрізати мотузку. Проте впоратися з цим завданням виявилося непросто. Шматок скла, який вдалося підняти з підлоги, врізався їй у пальці та завдавав нестерпного болю, до того ж, мотузка була затягнута занадто туго. Тому на ту мить, коли Нікі повернувся до кімнати, тримаючи в руці великий ніж, вона не просунулася ні на йоту.

— Послухай, навіщо ти це робиш? — їй потрібно було якимось чином відвернути увагу Нікі, щоб продовжити пиляти мотузку. — Невже ти дійсно отримуєш задоволення, коли завдаєш іншим людям болю?

— Та що ти знаєш про біль? — Нікі поклав ніж на стіл і знову став бігати з кутка в куток. Симона досягла своєї мети: вона зачепила його за живе, і тепер він не замовкне, поки не виговориться. — Ти хоч уявляєш, як мені жилося? У цьому нескінченному нестерпному жахітті.

— Ти будеш здивований, але я дуже добре це уявляю. Подібний стан переслідує мене багато років.

— Не порівнюй. Тоді тобі не було сім років, як мені.

Симона хотіла сказати, що теж втратила батька, бувши дитиною, але промовчала.

— Я абсолютно не розумів, що відбувається, — продовжував свою сповідь Нікі. — Батьки мені нічого не казали, хоча й поводилися дивним чином. І я вирішив, що брат пішов через мене, і, якщо я докладу зусилля, то рано чи пізно він повернеться. Що я тільки не робив, намагаючись наблизити цю чарівну мить: я став найкращим учнем у своєму класі; я записався на футбол і підводне плавання; я щодня надраював кімнату брата, щоб, коли він зайде до неї, вона виблискувала чистотою та порядком. Але він не повертався, і я починав впадати у відчай.