Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— І все ж таки, ти продовжував вірити?

— Так, я працював ще старанніше, доводячи себе практично до виснаження. Однак минали місяці, а ситуація жодним чином не змінювалася. І тільки батьки з кожним днем згасали все більше, від чого перетворювалися на похмурих примар. І ось саме тоді я зрозумів, що Алек не повернеться. Мій світ остаточно рухнув. Прийшов кінець усім ілюзіям, усім моїм надіям.

Останні слова Нікі вимовив настільки тихо, що Симона ледве їх розчула. Їй вдалося значно просунутися в поєдинку з мотузкою, і вона молилася лише про те, щоб встигнути довести справу до кінця. Нікі прикрив очі, вочевидь, намагаючись впоратися з сильним хвилюванням. Симоні це дало ще трохи часу. Нарешті він заспокоївся, кинув швидкий погляд в її бік, після чого знову заговорив:

— А потім на горищі я знайшов щоденник Алека і це повністю мене змінило. Тепер я прагнув лише одного — помститися за смерть брата. П'ять років я намагався зрозуміти, наскільки далеко можу зайти у своїй ненависті. А коли з життя один за одним пішли батьки, моє бажання помститися зміцнилося остаточно.

— Тоді ти й почав стежити за Яном? — Симона продовжувала підкладати дрова в жар: вона майже впоралася з мотузкою, їй залишалося зовсім небагато, щоб її перерізати.

— Я розшукав його без особливих зусиль і відразу почав утілювати свій план. У першу нашу зустріч він тікав від мене з такою швидкістю, наче його переслідував сам диявол. Ну а коли він ударився до горілки, тримати його в страху виявилося ще простіше.

— Його можна зрозуміти, адже ми вважали, що Алек загинув.

— Саме на це я і розраховував, — юнак повернувся до Симони, і вона внутрішньо здригнулася, побачивши вираз його обличчя. Не залишалося жодних сумнівів — Нікі був божевільний, і вмовляння тут не допоможуть. — Я хотів, щоб вас обох переслідували кошмари, щоб ви повною мірою усвідомили всю підлість свого вчинку.

— Але ж тебе не задовольнило лише залякування.

— Так, мені здалося цього недостатньо, тому я пішов далі. Я обрав слушний момент і здійснив своє правосуддя. Причому Ян був настільки п'яний, що навіть не намагався ухилитися від автівки. І знаєш... — Нікі зробив паузу та якось дивно подивився на Симону, — я нічого не відчув, коли збив його і залишив там помирати.

Він перетнув кімнату й втупився у вікно. Водночас Симона зрозуміла, що мотузка на її руках ослабла. Тепер можна було позбутися неї, щоб втекти від свого переслідувача. І хоча відстань до дверей здавалася чималенькою, чекати більш вдалого моменту було не варто. До того ж тумба більше не перекривала шлях до свободи, а ланцюжок не заважав відчинити двері.

Симона підхопилася зі стільця та побігла до виходу. Від несподіванки Нікі розгубився, тому не відразу зреагував. Тільки за кілька секунд він кинувся слідом за нею, але примудрився заплутатися у власному пальті та, перечепившись через купу мотлоху, гучно гепнувся на підлогу. Втім дівчину це не врятувало. Коли він падав, то встиг зачепити її рукою, від чого вона втратила рівновагу і розтягнулася поруч з ним. З боку це, напевно, виглядало комічно: дві дорослі людини борсаються на підлозі, наче в порожньому басейні.

— Куди це ти зібралася? — заскрипів він зривистим голосом, одночасно хапаючи Симону за ногу.

— Та відчепися ж ти, — вона щосили лигнула його по носу другою ногою.

Нікі скрикнув і схопився за ніс, з якого заюшила кров. Це надало Симоні час звестися на ноги та кинутися геть з кімнати. Вона важко дихала, на лобі виступили крапельки поту. Їй не вірилося, що все відбувається насправді. Ситуація більше нагадувала нічний кошмар, який ніяк не скінчиться. Нікі у свою чергу теж піднявся з підлоги й, тримаючись за ніс, пошкандибав до столу за ножем. Його обличчя виглядало жахливо, а божевільний погляд безперервно блукав кімнатою. І тут Симона усвідомила, що їй не вдасться здійснити свій план — Нікі наздожене її раніше, ніж вона встигне вибратися з квартири. Тому вона звернула коридором ліворуч, дісталася до кухні й пірнула в маленьку нішу, де стояла пральна машинка та зберігалися всілякі господарські речі.

Це крихітне приміщення затуляли дерев'яні дверцята, вірніше, заслінка з прорізами. Знайти його було майже неможливо, якщо не знати про нього заздалегідь. Симона звела дух і стала чекати, тоді як піт цівками стікав по її спині. Вона побоювалася, що її притулок ненадійний, але нічого іншого їй не залишалося.

— Агов, ти де? — почула вона з коридору голос Нікі. — Можеш не ховатися — я все одно знайду тебе. А за те, що ти розбила мені носа, я придумав тобі особливе покарання. Не хочеш дізнатися яке?