Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

У двері подзвонили. Симона легко випурхнула з крісла і, пройшовши до передпокою, клацнула замком. На порозі стояв Мартін, в руках він тримав пакети з цілою купою казанків, сковорідок, іншим різним посудом і ще бозна-чим.

— Що це таке? — Симона зробила крок назад, впускаючи чоловіка у квартиру й одночасно роздивляючись куплені ним речі. — Навіщо ти стільки набрав? Ми йдемо в гори лише на декілька днів.

— Нічого, згодиться, — Мартін опустив пакети на підлогу і розім'яв затерплі пальці. — Краще взяти щось зайве, ніж потім кусати собі лікті.

Симона весело розреготалася.

— Відразу помітно, що ти ніколи в житті не ходив у похід. Кожен зайвий кілограм — це додаткове навантаження і швидка втома. Так що, доведеться залишити цій скарб вдома.

— І казанок? — Мартін дістав з пакета новенький алюмінієвий казанок і ображено протягнув його дівчині. — Подивися, який він легкий. Його обов'язково слід узяти.

— Гаразд, казанок візьмемо, — погодилася Симона. — Він дійсно легкий і дуже об'ємний. У ньому буде зручно кип'ятити воду для чаю.

— А сокирка? Без неї ніяк не можна!

— Ти мене вбиваєш, — видихнула Симона й обхопила руками шию Мартіна. — Краще скажи, ти купив намет?

— Та купив, купив, — відповів Мартін і, підхопивши Симону на руки, закрутив її на місці. — Причому, саме такий, як ти сказала.

— Двошаровий?

— Двошаровий!

— Водостійкістю на три тисячі міліметрів?

— Саме так!

— Фірми «Alexika»?

— Яка ж ти зануда! — Мартін почав цілувати Симону в шию, щоки, губи, тільки щоб вона більше не розпитувала його про цей клятий намет.

— Припини негайно! — запротестувала дівчина, продовжуючи усміхатися. Ця метушня з приготуваннями її трохи розважала. — Добре, візьмемо все, що захочеш. Тільки тягнути весь додатковий вантаж будеш самостійно. Плюс на тобі намет.

— Домовилися! — Мартін нарешті поставив Симону на підлогу. — Ну тоді ходімо? Ти зібрала речі?

— Я повністю готова, — Симона повернулася до кімнати та винесла звідти свій наплічник. — Начебто нічого не забула.

— Ага! Як свій, так напакувала по самі вінця, — Мартін примружився й по-дитячому тицьнув у наплічник пальцем. — А мені дорікаєш, що я накупив занадто багато.

— Дурнику, тут тільки найнеобхідніше, — Симона клацнула його по носу. — А ти притягнув усілякий непотрібний мотлох.

Вона взула кросівки, накинула на плечі штурмівку і підштовхнула невдоволеного Мартіна до виходу. За декілька хвилин вони вже їхали до нього додому, щоб переночувати там, а наступного дня рушити в дорогу. Молоді люди мали піднятися в гори, тому їм варто було гарно відпочити. Погоду на завтра обіцяли сонячну та теплу.

На жаль, як це часто буває, синоптики помилилися, і зранку почав накрапати дрібний дощ, а небо затягнуло важкими хмарами. Проте Симона прокинулася у відмінному настрої: від її вчорашніх сумнівів не залишилося й сліду. Діана мала рацію, їй потрібно позбутися відчуття провини та цих безглуздих страхів. І кращого місця, ніж там, де ці страхи зародилися, не знайти. А те, що з нею поруч буде Мартін, навіть на краще. Його присутність надасть їй відчуття опори та захищеності. Без нього, самостійно, вона не впорається.

— А погодка все ж таки зрадила, — Мартін уважно дивився на дорогу, хоча їхав з помірною швидкістю. — Цікаво, цей дощ надовго?

— Нічого, у нас відмінне спорядження, — відповіла Симона, відкинувшись на сидінні та дивлячись у вікно. — Добре, що я захопила непромокальні черевики. Немає нічого гіршого в поході, ніж відчуття мокрих ніг. Навіть якщо на вулиці не холодно.

— А я вважав, що найжахливіше — застати на місці, яке ти обрав для табору, інших туристів.

Симона посміхнулася.

— Це теж.

Більше вони ні про що не говорили, і до кінця подорожі в салоні просто тихо грала музика. Коли автівка заїхала на майданчик, де планувалося її залишити, а далі крокувати пішки, дощ повністю вщух. Небо посвітлішало, друга половина дня обіцяла бути ясною, що підіймало настрій. Молоді люди вивантажили з багажника наплічники, закинули їх за спини й, замкнувши машину, попрямували стежиною, яка впиралася у пологий відріг, а потім різко йшла вгору. Вони мали піднятися серпантином на висоту приблизно п'ятсот метрів. Саме там була розташована пласка ділянка, де десять років тому Симона зі своїми приятелями Алеком і Яном поставили намет напередодні сходження на вершину. Вона добре знала цю місцину і, хоча земля тут була нерівною, кам'янистою, і весь час доводилося дивитися собі під ноги, Симона упевнено просувалася вперед. Мартін намагався не відставати від неї, попри важкий наплічник за спиною, шестилітрову пляшку з водою в руці та відсутність необхідного досвіду.