Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Вона витерла руки вологою серветкою, зібрала залишки обіду та зробила кілька ковтків остиглої кави. Мартін вже тихо посапував — втома буквально звалила його з ніг, попри те, що годинник показував лише четверту. Симона прилягла поруч і заплющила очі. Сон зійшов на неї м'якою хмарою, поступово занурюючи у стан глибокого умиротворіння. Уві сні вона бачила гори, безкраї, засніжені, сяючі в променях вечірнього сонця, і сміх — чи то дитячий, чи то жіночий, веселий, завзятий. А може, то дзвоник дзеленчав під поривами вітру? Чи співала пташка? Чи дзюрчав струмок в густих заростях? Чи потріскувало багаття, коли зайшло сонце, а на землю опустилася прохолода. І так приємно було протягнути руки до його танцюючого полум'я, щоб відчути цей божественний жар в холодних долонях.

Симона виринула зі сну й одразу відчула запах диму, а ще смаженого м'яса: біля вогнища порався Мартін, який щось помішував ложкою в казанку.

— Дивлюся, ти все ж таки розпалив його, — вийшовши з намету, вона помітила, що на гори насунулися густі сутінки. — А що ти там готуєш?

Мартін загадково усміхнувся.

— Скоро дізнаєшся. Обіцяю, тобі сподобається.

— І де ти взяв хмиз?

— Назбирав під деревами, а дещо позрізав ножем з нижніх гілок ялин. Завтра, коли розвидниться, можна буде нарубати ще. Просто я не хотів стукати сокирою, щоб не розбудити тебе.

— Дякую, що дав мені поспати. Я чудово відпочила, — Симона опустилася на ковдру біля багаття, де вже був накритий імпровізований стіл з нарізаними овочами, хлібом і навіть пляшкою вина. — А з якої нагоди свято?

— А що, обов'язково має бути нагода?

— Ну не знаю...

Перш ніж відповісти, Мартін скуштував вариво з казанка і блаженно закотив під лоба очі.

— Ммм, смакота... Ти моя нагода, зрозуміло? І жодних інших нагод мені не треба, — він сів поруч з Симоною і взяв її за руку. — Ти найпрекрасніше, що сталося зі мною останнім часом. І я хочу бачити тебе щасливою. Тому, якщо ти скажеш мені лізти на найвищу у світі гору, я зроблю це не вагаючись.

Мартін нахилився до дівчини та ніжно поцілував її в губи, а потім, трохи відсторонившись, тихо прошепотів:

— Я люблю тебе і завжди буду поруч. Хочу, щоб ти про це знала.

Він провів долонею по її обличчю, милуючись іскринками в її зелених очах. У світлі багаття вони нагадували два коштовних камінчика.

— Я теж тебе люблю, — відповіла Симона.

Вона поклала голову на плече чоловіка — їй не хотілося більше нічого говорити. Все було сказано, сказано найголовніше. Біль відступив. Як відступили страх і провина. Для них не залишилося місця. Тепер їхнє місце займали зовсім інші почуття, а душа відпочивала вперше за багато років.

Несподівано Мартін пожвавішав:

— Ти відчуваєш цей запах? — запитав він принюхуючись.

Симона скинула голову і поводила носом то в один бік, то в інший.

— Нічого не відчуваю, окрім запаху смаженого м'яса.

— У тому-то й річ, підгоряє моя мусака.

Мартін підхопився з місця та кинувся до свого казанка. Він почав чаклувати над ним, помішувати вміст ложкою, куштувати, знову помішувати, підливати якийсь соус з металевої банки. Загалом, рятувати свою мусаку, хоча Симона й гадки не мала, що це таке.

— Слухай, поясни мені, що ти готуєш.

— Це страва грецької кухні. Мене навчив її готувати батько. Адже він наполовину грек, — почав пояснювати Мартін, одночасно знімаючи казанок з триніжка. — Взагалі, класичну мусаку роблять шарами в духовці, але батько її трохи модифікував, оскільки ми часто їздили на природу і доводилося куховарити на відкритому вогнищі.

— А що там?

— Яловича вирізка, цибуля, баклажани, томати, перець, часник, базилік.

— Ти що, усе це тягнув з собою? — здивувалася Симона. — А, тепер зрозуміло, що то були за таємничі пакунки, які ти сховав від мене в наплічник.

Вона усміхнулася, а Мартін взявся розкладати по тарілках їжу, від якої йшла пара і дивовижний аромат спецій.

— Я хотів зробити тобі сюрприз, — він відсунув казанок і налив вино у новенькі алюмінієві кухлі. — Хочу випити за тебе. За те, що ти є в моєму житті.

— А ти в моєму.

Молоді люди випили та нарешті взялися за свою пізню вечерю. Мусака Мартіна виявилася неперевершеною: пряною, ніжною на смак і, як то кажуть, з «димком». Нічого подібного Симона раніше не куштувала. Коли її тарілка спорожніла, вона відсунула її вбік і подивилася на вогонь.

— Якби мені хтось сказав, що саме тут я відчую себе найщасливішою людиною у світі, я б не повірила, — вимовила вона, милуючись полум'ям.