Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Перед нею стояло непросте завдання — повернутися до табору. Адже у світлі багаття значно простіше захистити себе, та й медична допомога їй не завадила б, якщо, звичайно, в аптечці знайдеться ефективне знеболювальне. Хоча в чому саме полягала загроза, Симона досі не могла второпати. Її ніхто не переслідував, не кидався на неї з ножем. І все ж вона відчувала, що щось негаразд. Наче погрозлива тінь нависла над нею і пильно спостерігає за кожним її кроком. Їй хотілося, щоб це було звичайним жартом, безглуздим, але жартом, який вигадав Мартін. Якби ще не коліно. Судячи з розпухлої колінної чашечки та сильного болю, його доведеться серйозно лікувати. Ну що ж, нічого не поробиш — спрацював принцип рівноваги у всесвіті. За щасливі моменти треба чимось розраховуватися, і в даному випадку — власним здоров'ям.

Пройшовши пів шляху, Симона зупинилася і звела дух. Вогник багаття попереду мерехтів блідою точкою — їй варто було поквапитися, поки він не згас остаточно. Якби ще не цей біль у нозі, який не дозволяв нормально пересуватися. Він пульсував, звивався змією, а потім відступав, щоб знову повернутися з потрійною силою. Та раптом позаду почулися обережні кроки. Не залишалося сумнівів — слідом хтось йшов і цей хтось невблаганно наближався. Симона різко обернулася, все ще сподіваючись побачити Мартіна. Але замість цього промінь ліхтарика розрізав невидиму порожнечу, що нагадувала черево величезного чудовиська.

Наступної миті чиясь тінь сіпнулася та зникла з поля зору. Від переляку Симона упустила ліхтарик, який, ударившись об каміння, по-зрадницькому вимкнувся. Вона не стала його шукати, а скинула з плечей наплічник і зашкандибала у бік вогнища зі швидкістю, на яку тільки була здатна. Її серце вистрибувало з грудей, на обличчі, попри холод, з'явилися крапельки поту. Симона не чула кроків позаду, але вона точно знала, що її переслідувач нікуди не подівся. Він тихо крався у темряві, і страх перед ним гнав її вперед наче поранену тварину. І все ж таки вона розуміла, що далеко їй не втекти — рано чи пізно він наздожене свою здобич. Тому єдиним шансом було спробувати перехитрити його, через що вона зробила поворот на сорок п'ять градусів і попрямувала у темряву, ризикуючи при черговому падінні ще сильніше пошкодити коліно.

Симона йшла, майже не вибираючи дороги. Її ноги постійно чіплялися за гостре каміння, і це закінчувалося черговим нападом болю. Їй здавалося — ще трохи й сили остаточно зійдуть нанівець. І тоді не залишиться нічого іншого, як чекати на ранок просто неба, якщо, звісно, переслідувач не зможе знайти її раніше. Вона зробила черговий крок уперед, коли, зачепившись за щось, втратила рівновагу. Симона зойкнула і повалилась на землю, немов підкошена. Вона не відразу зрозуміла, що перед нею лежить чоловік. Більш того, ним виявися Мартін. Його легко було впізнати по своєрідних петлях на куртці для фіксуючих застібок. Але чому він такий холодний? І що це за липка субстанція у нього на обличчі, схожа на кров. Невже він поранений? Тоді вона має щось зробити. Проте не встигла Симона подумати, чим йому допомогти, як хтось ззаду вдарив її по голові, і вона знепритомніла.

Пам'ять поверталася до Симони повільно — навіщо взагалі щось згадувати? Краще нерухомо лежати, нічого не відчуваючи, нікуди не кваплячись і нічого не бажаючи. Хоча ні, дечого їй хотілося, наприклад, пити. Причому настільки сильно, що заради ковтка води вона готова була вбити. ВБИТИ?! Слово вибухнуло у неї в мозку і розлетілося на сотню друзок. Мартін убитий. Треба прийняти це як доконаний факт. По її щоках покотилися сльози. Ну чому, чому життя настільки несправедливе і завжди відбирає найцінніше? Ніби сміється над безглуздими очікуваннями. На мить підносить до небес, а потім безжально кидає у прірву, не залишаючи ні краплі надії.

Симона поворухнулася та негайно відчула новий вибух, цього разу — вибух болю. У неї нестерпно боліла голова, а саме потилиця, куди припав удар, крім того, нило коліно. Вона спробувала перевернутися на бік, через що біль посилився, і Симона мимоволі застогнала. Наступної миті хтось підійшов до неї зі спини й, піднявши за плечі, усадив наче ляльку.

— Ну що, прийшла до тями? — запитав чоловік позаду неї, і його голос здався їй дещо знайомим.

Дівчина насилу розплющила очі та крізь каламутну запону спробувала визначити, де перебуває. Безперечно, це був їхній табір: ось намет, а ось і багаття, яке знову яскраво горіло, даючи досить світла, щоб розгледіти свого переслідувача. Чоловік стояв до неї боком, на ньому були джинси, куртка й темна шапочка. За плечима його красувався плаский наплічник, в руках він тримав щось довге.