Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Що це все означає? — звучно вигукнула Симона і не впізнала свій власний голос. — Це що, якийсь розіграш?

Вона жбурнула щоденник назад на підлогу і вилізла з намету.

— Якщо це розіграш, то я здаюся. Ти переміг.

Відповіді знов не було, і всередині неї все стиснулося від страху. Хто міг зробити напис у щоденнику? Невже Мартін? Ну правильно, він знав про зошит і йому нічого не заважало дістати його з наплічника, поки Симона прогулювалася до заростей. Але навіщо? Щоб розіграти її? Чи тут приховувалося щось зловісніше? Може, її давнішні підозри все ж таки мали сенс? А що, коли вона тоді не помилялася і він дійсно змовився з убивцею Яна? Згадати хоча б його нібито зниклий телефон та напад в темному приміщенні недобудованого стадіону. Хіба це не міг бути Мартін?

Від цієї думки її ноги підкосилися і вона впала просто на землю. З очей бризнули сльози. Страх поступився місцем образі та відчаю. Ні, не може бути! Мартін не такий, Симона в ньому не сумнівалася. Вона тисячу разів дивилася йому в очі й, окрім величезної любові, в них нічого іншого не помічала. Він ніколи б не зрадив її довіру. Його почуття до неї були щирими. Чи все ж таки ні? І вона просто наївна дитина, що вірить у диво?

Зненацька збоку гори почувся крик, який повторився грімкою луною. Дівчина схопилася на ноги та, не вагаючись, побігла в тому напрямі. Дякувати богу, ліхтарик все ще був у неї в руці. Вона намагалася освітлювати ним дорогу, але промінь постійно стрибав, через що Симона кілька разів упала, зачепившись за каміння, й сильно забила коліно. Воно набрякло і тепер заважало їй швидко пересуватися. До того ж вона втратила орієнтацію. І ось промінь світла вихопив з темряви крутий кам'яний виступ біля підніжжя — перед нею постала гора Крихітка, і далі можна лізти тільки нагору, що з таким коліном було абсолютно неможливим.

І що їй робити? Симона завмерла в роздумах, коли її вух торкнувся дивний звук, змусивши здригнутися. Це було схоже на удар об землю важкого предмета, наче з великої висоти скинули мішок з піском. Від поганого передчуття всередині у дівчини все похололо. Тремтячою рукою вона спрямувала ліхтарик в те місце і побачила за двадцять кроків від себе щось, що дійсно нагадувало мішок. Хоча з таким само успіхом це могло бути й тіло людини. Симона зробила глибокий вдих, намагаючись ні про що не думати, і повільно рушила вперед. Коли їй залишалося пройти декілька метрів, вона різко зупинилася та заплющила очі. Її сильно лихоманило. Вона не могла повірити, що весь той жах, з яким їй довелося стикнутися у недавньому минулому, знову повернувся. Мабуть, у Всесвіту на неї були свої, особливі плани. Цікаво, що він приготував їй цього разу: гру в кішки-мишки? Атаку зомбі? Чи зустріч з іншим убивцею, витонченішим і жорстокішим, ніж попередній? Таких, напевно, в засіках світобудови більш ніж задосить, вибирай на будь-який смак. Але вибирати їй нічого не хотілося. Вона бажала опинитися вдома, у своєму улюбленому кріслі з чашкою гарячої кави, а поруч щоб сидів Мартін. І жодних убивць поблизу, примар чи ще когось в цьому ж дусі.

Симона розплющила очі та знов спрямувала ліхтарик на витягнутий нерухомий предмет, який лежав перед нею на землі. Вона зробила ще один крок і остовпіла, оскільки упізнала наплічник Мартіна. Він був щільно набитий, і їй знадобився деякий час, щоб розв'язати тугу стяжку під верхнім клапаном. Із середини випала зникла ковдра і теплі речі. Але кому могло спасти на думку видертися на гору та скинути його звідти? Чи наплічник упустили випадково? І куди подівся Мартін? Чому вона ніде не може його відшукати?

Над її головою пролетів нічний птах і з уханням зник у ночі. Несподівано зверху посипалися дрібні камінці та водночас пролунав тихий заклик:

— Симоно! Симоно! Допоможи!

Її обдало жаром.

— Мартіне, це ти? Що ти там робиш? Негайно спускайся, — закричала Симона, спішно намагаючись придумати, як їй з пошкодженою ногою піднятися на крутий уступ, і одночасно розуміючи, що у неї немає жодного шансу.

Вона продовжувала стояти біля підніжжя та прислухатися до шерехів. Відповіддю їй слугувала мертва тиша. І тут Симона в траві побачила червоний вогник, який виявився свіжим недопалком. А оскільки вони з Мартіном не палили, це означало, що на гору її заманював хтось чужий, хтось незнайомий. Перед очима навіть постала картина, як вона падає вниз, приземляється на гостре каміння і — хрусь! — її шия зламана. Доволі огидне видовище!

«Треба якнайшвидше звідси забиратися», — подумала Симона і, підхопивши наплічник, пірнула у темряву. При цьому вона нагадувала собі незграбну кульгаву черепаху, яка намагається втекти від розлюченого хижака.