Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Першу зупинку вони зробили за годину, здолавши значну частину шляху; в запасі у них залишалося достатньо часу, щоб до темряви встановити намет, тому можна було дозволити собі невеличкий перепочинок. До того ж чашка міцної кави зі шматочком шоколаду додала їм сил, після чого Симона і Мартін знову рушили в дорогу. Погода на той час значно покращала. Небо звільнилося від хмар і тепер сяяло дивовижною свіжістю. Повітря наповнювали пахощі весняних квітів, тепле сонце підсушило залишки вологи на траві та листі чагарнику. Йти було легко, не дивлячись на крутизну схилу, і дуже скоро молоді люди наблизилися до місця свого майбутнього табору.

Тут панувала надзвичайна краса: земля рясніла первоцвітом і фіалками, позаду відкривалася велична панорама долини, а просто перед очима височіла гора під назвою Крихітка, яка поховала під своєю лавиною нещасного Алека. Свого часу Симона вивчила її вздовж і впоперек. Всупереч назві, висота гори складала 2000 метрів над рівнем моря. Зараз її вкривав зелений килим з трави, подекуди вимальовувалися кам'янисті виступи й масивні валуни серед кволих заростей терну.

У Симони болісно стиснулося серце. Вона чекала, що їй буде непросто, але емоції все ж таки взяли над нею гору, коли спогади накрили її наче цунамі. Саме тут Симона востаннє бачила Алека живим, і саме сюди вона більше ніколи не поверталася. Напевно тому, що їй було гірко і страшно. А може, через відчуття провини, яке протягом багатьох років не давало їй спокій та якого вона прагнула позбутися за всяку ціну.

— Ну що, ми прийшли? — почула вона за спиною голос Мартіна.

— Так, прийшли.

— А тут дійсно до біса красиво. Ти мала рацію.

— Якщо чесно, — Симона з полегшенням скинула з плечей наплічник — її тіло від незвички страшенно боліло, — я вперше підіймаюся сюди навесні, коли немає і натяку на сніг. Взимку це місце виглядало інакше.

— Можу собі уявити, — Мартін теж зняв наплічник, поставив на землю пляшку з водою і тепер розтирав затерплі плечі.

— А ти можеш уявити, що з тієї гори ми спускалися, напевно, разів сто? — Симона вказала рукою на Крихітку.

— Поки не загинув твій приятель? — Мартін підійшов до дівчини впритул і взяв її за руки.

Симона прикрила повіки — вона ледь стримувала сльози.

— Ти вгадав.

— Уявляю, як тобі важко, — він пригорнув її до себе. — Ти в порядку?

— Спасибі, я впораюся, — Симона легенько відсторонила його та кинула швидкий погляд у бік гори, яка, наче велетень, нависала над ними своєю міццю. — Але я мусила повернутися, щоб не застрягти назавжди в минулому і рухатися далі.

— Я впевнений — ти вчинила правильно.

— Час покаже, — Симона підняла свій наплічник. — Гаразд, досить розмов, час братися до роботи. Ми маємо до вечора поставити намет, інакше доведеться ночувати просто неба.

— А що, це навіть романтично.

— Я подивлюся на тебе, коли зайде сонце. Повір мені, це не настільки весело, як здається. До того ж, ночами ще доволі холодно. Без намету ми околіємо. Я вже не кажу про те, що на нас чекає, якщо піде дощ.

Вони пройшли кілька десятків метрів і зупинилися неподалік від групи дерев, серед яких можна було побачити низькорослі ялини, гірську вільху та ялівець. Завдяки щільним заростям майже не відчувався вітер, та й хмизу для багаття тут було вдосталь. Іншими словами — ідеальне місце. Залишалося встановити намет. Для початку Симона та Мартін розклали на траві кілочки, дуги, внутрішню частину, армований поліетилен для тамбура і зовнішній тент зеленого кольору. Тепер вони мали з'єднати все докупи, що зайняло забагато часу. Крім того, виникли проблеми з кілочками для розтяжок: всюди з землі стирчало каміння, і Мартину довелося використати великий мисливський ніж — лопатку вони з собою не взяли, — щоб розчистити пристойних розмірів майданчик. Коли нарешті намет було встановлено, Симона знесилено впала на ретельно натягнуту тканину і витерла піт з лоба.

— Схоже, я втратила навички — зовсім забула, як це робиться.

— А мені здалося, що ти справжній профі.

— Тільки цей профі падає від втоми, тому пропоную багаття сьогодні не розпалювати. Тим паче, що після дощу сухий хмиз навряд чи можна знайти. А термоса гарячої кави нам вистачить до завтра.

— Згоден, — Мартін зняв куртку та розтягнувся поряд з Симоною. — Відпочиватимемо. Тільки нумо чогось поїмо. Я зголоднів.

— Так, підкріпитися нам не завадить.

Вони розстелили спальні мішки, вивантажили з наплічників частину провіанту і почали їсти. Симоні спало на думку, що такою голодною вона не почувалася дуже давно. Як у дитинстві після тривалої прогулянки на свіжому повітрі. Тут усе виглядало геть по-іншому, немов украй загострилося її сприйняття реальності. До Симони повернулася здатність вбирати в себе навколишній світ, вдихати аромат квітів, слухати спів птахів, тремтливо приймати любов коханого. А значить, вона не була безнадійною для цього світу. Світ підхоплював її, з радістю відкривав перед нею свої чарівні дари. Тільки бери їх, насолоджуйся, живи на повну котушку, залишаючи у минулому все, що боліло і перетворювало на порожню стару оболонку безвиході. Світ наповнював її існування сенсом.