Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Тепер між ними були лічені сантиметри. Став відчутний аромат його одеколону з нотками тютюну і чогось солодкого, карамелі чи ванілі, який здався їй спокусливим. Але не тільки це — її приваблювали його очі. Такі яскраві, такі манливі...

«Що це зі мною? Треба якнайшвидше з ним розпрощатися», — подумала вона, але навіть не зрушила з місця.

— Так ви йдете чи ні? — Симона боролася із собою з останніх сил.

— Ви справді хочете, щоб я пішов?

Вона забарилася лише на мить і Мартіну цього вистачило, щоб притягнути її до себе та поцілувати в губи. Ноги Симони підкосилися, а голова пішла обертом. Все, чого вона так страхалася та старанно уникала протягом десяти років, наздогнало її в одну мить. Вона не змогла чинити опір раптовому вихору емоцій. При цьому час припинив своє існування або принаймні сповільнився настільки, що не відчувався фізично. Але і чудовим снам приходить кінець.

Коли настав світанок, у квартирі все ще панувала напівтемрява, хоча перші відблиски зорі вже малювали на стінах чудернацькі візерунки. У кімнаті відчувався аромат флердоранжу й апельсинових кірок, якими вдосталь було всипано підлогу. Саме на підлозі стояло і два недопиті келихи з вином, оплавлені свічки та величезна ваза з фруктами. На ліжку серед зім'ятих простирадл спала Симона, по-дитячому уткнувшись у подушку носом. Її оголене тіло з білосніжною шкірою відблискувало мармуром.

Вона поворухнулася, лягла на спину і розплющила очі. У пам'яті спливли спогади, від яких швидше закалатало серце. Тоді біля під'їзду Симона так і не змогла сказати Мартіну «ні». В результаті більшу частину ночі молоді люди провели разом, з насолодою віддаючись любові, після чого Мартін пішов і вона залишилася на самоті, не в змозі заснути. І тільки тривожний в'язкий напівсон час від часу затягував її у свої тенета. Хвилини злились у нескінченність. Симона провела кінчиками пальців по своєму стегну, торкнулася живота, легенько стиснула груди, намагаючись згадати теплий дотик рук Мартіна. Зараз вона ні про що не шкодувала: ні про те, що доля звела її з цим чоловіком; ні про те, що вчора їй закортіло піти з ним на побачення; ні про те, що вона пустила його у своє ліжко. Єдине, про що вона шкодувала, що минула ніч виявилася занадто короткою.

Сонячний зайчик упав на скло та розчинився в різнокольорових сполохах, як розчиняється вранішня роса в перших краплях дощу. Симона ліниво потягнулася та сіла в ліжку. Вона зловила себе на думці, що більше не хоче думати про Алека: ні про живого, ні про мертвого. Час закрити цю сторінку та рухатися далі. Дати собі шанс насолоджуватися тим, що дарує їй життя. А життя, завдяки Діані, дарувало ще один вихідний. Тому не скористатися подарунком було б дурістю. Тим паче, що Симона давно не відпочивала, останні місяці старанно працюючи над ескізами.

Вона легко випурхнула з ліжка, накинула на плечі довгий шовковий халат і попрямувала до ванної кімнати — гаряча вода завжди приводила її до тями. Звідти, свіжа та сяюча, вона завітала до кухні. Їй закортіло підсмажених тостів з сиром і міцної кави без краплі молока чи вершків. Хвала тому, хто винайшов каву! Без кави світ би нагадував царство млявих. Покінчивши зі сніданком, Симона помила посуд, вдяглася в улюблені джинси з курткою та вирушила у місто. Тим паче, що на вулиці зараз було тепло і сонячно. Насамперед вона завітала до виставки чорно-білої фотографії у Центрі сучасного мистецтва, яку нещодавно відкрили та про яку так багато писали у пресі. До речі, експозиція не припала їй до душі: добірка виявилася недолугою і нудною, попри те, що серед світлин траплялися роботи відомих авторів. Тому Симона залишила галерею та пішла поблукати весняним парком, після чого пообідала у крихітному ресторанчику на одній з прилеглих до парку вулиць. Провести вечір вона вирішила вдома перед телевізором. Залишалося купити дещо до вечері.

Всередині супермаркету, де вона закуповувала продукти, все виглядало типово для величезних торговельних центрів: численні стелажі, розділені між собою широкими проходами, тягнулися рівними рядами й нагадували шафи в бібліотеці. Тільки замість книг на полицях стояли пакунки з продуктами, та й запах у магазині витав трохи інший. А ще Симону дратувало, що товари часто переносили з місця на місце і щоразу вона мала обходити магазин у пошуках потрібних продуктів. З іншого боку, тут було все необхідне, від туалетного паперу до готових заморожених обідів. Тому вона слухняно виконувала ненависний ритуал, в душі радіючи, що позбавлена необхідності мандрувати ще кудись.