Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Симона ледве не зомліла, кров відхлинула від її обличчя. Хто міг подумати, що доля знов зведе їх в тому самому місці! А може, він навмисно шукав з нею зустрічі? Чи ще гірше, стежив за її квартирою. З іншого боку, це була чудова нагода отримати відповіді, і згаяти її вона не збиралася.

— Почекайте мене, будь ласка, на вулиці, — звернулася Симона до Мартіна, після чого рішуче попрямувала до барної стійки. — Алек? — вона зупинилася за спиною білявого юнака і торкнула його за плече.

Її цікавило одне: якщо перед нею Алек, що їй робити? Кинутися йому на шию чи вимагати пояснень? А може, самій просити пробачення й намагатися спокутати провину? Якщо, звичайно, він захоче її пробачити, у чому вона не була впевнена. Але тут хлопчина обернувся, і Симона видихнула з полегшенням. За стійкою сидів незнайомий юнак на вигляд близько двадцяти років, в окулярах, які вона не помітила через довге волосся.

Симона кинула коротке «Перепрошую!» і попрямувала до виходу. На вулиці вона спробувала себе опанувати, але Мартін все одно помітив напруження на її обличчі.

— З вами все гаразд? Може, вам потрібна якась допомога?

— Ні-ні, нічого не треба — зі мною все добре. Просто мені здалося, що я побачила старого знайомого.

— Помилилися?

— Так, помилилася.

— Тоді ходімо?

— Звичайно. Нам сюди, — вона підхопила супутника під руку та повела його безлюдною вулицею у напрямку свого будинку.

Деякий час вони йшли мовчки. Першим заговорив Мартін:

— Симоно, ви не розсердитеся, якщо я дещо спитаю?

— Я спробую. А що саме вас цікавить?

— Мені Діана сказала, що ви не заміжня. Це правда?

— Правда. Ви здивовані?

Чоловік трохи помовчав.

— Мені важко повірити, що таку красиву дівчину не атакує натовп шанувальників.

— Мартіне, ви, напевно, начиталися жіночих романів, — посміхнулася Симона. — У житті, на жаль, все зовсім по-іншому.

— Ви сказали «на жаль»? Тобто, ви не проти чоловічого товариства?

— Чому я маю бути проти?

— Із розмови з Діаною я зрозумів, що ви уникаєте знайомств. На це є якась причина?

— Бачу, ви ґрунтовно взялися за моє особисте життя. Звідки така цікавість? — розсердилася Симона, причому не на чоловіка, а, швидше, на Діану, яка ніколи не вміла тримати язика за зубами. — Ви що, хочете до мене позалицятися?

— Якщо ви мені дозволите, — не розгубився Мартін.

— А як же ваші дружина, діти? — з іронією вимовила Симона, не особливо розраховуючи на відвертість.

— Я не одружений. Вірніше, ми багато років як розлучені. І дітей у нас немає.

— Вибачте, я лізу не у свою справу.

— Пусте, — Мартін заспокійливо махнув рукою. — Це було давно. Ми тоді закохалися мов навіжені та чомусь вирішили, що цього буде достатньо для сімейного життя. Проте час розставив все по своїх місцях.

— Домашній побут вбив романтику?

— Не зовсім. Просто ми виявилися дуже різними, нас нічого не зв'язувало. Наші цілі в житті не збігалися.

Симона уважно подивилася на свого супутника та дійшла висновку, що він відкривається для неї з нового, несподіваного боку.

— І які ж у вас цілі, що вам навіть довелося розлучитися?

Мартін помовчав.

— Розумієте, я люблю творити, будувати. Напевно, тому і пішов в архітектурний, — знов заговорив він після тривалої паузи. — Для мене важливо пишатися тим, що я роблю. Але на ту мить мені був потрібен надійний тил, опора, тому що я тільки починав свій бізнес. Моя ж друга половинка займалася власною кар'єрою, в чому я завжди її підтримував. Вона постійно перебувала у роз'їздах, відрядженнях, подорожах. Коли ти модний фотограф, це нормально. Але для сімейного життя — справжня катастрофа. Нам не вдавалося проводити разом більше ніж два-три дні на місяць. Врешті-решт ми зрозуміли, що нам краще розлучитися.

— Яка сумна історія, — Симона співчутливо подивилася на свого нового знайомого.

— Та ні, цілком звичайна. Нічого нового ми не вигадали, — похитав головою чоловік і відразу спохмурнів. — Тільки не смійте жаліти мене. Це останнє, що я хотів би від вас почути.

Цієї миті вони підійшли до світлофора, що блимав жовтим, перетнули проїжджу частину й опинилися біля будинку Симони. Доріжку до під'їзду освітлювало декілька вуличних ліхтарів, поблизу не було ні душі.

— Ну ось ми й на місці, — дівчина простягнула на прощання руку. — Дякую, що провели.

— Ні, це вам дякую, за приємний вечір. Можна я вам зателефоную?

— Звичайно, номер ви мій знаєте, — Симона лише зараз помітила, що Мартін стискає її долоню. — Вам час йти, — вона спробувала вивільнити свою руку, але замість цього ще ближче підійшла до чоловіка.