Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Нічого він не потворний. Просто у нього було важке життя.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

— Божевільна! Краще собаку собі візьми — від неї хоч якась користь. Навчиш її стягувати ковдру щоранку і припиниш спізнюватися на роботу.

— Для цього у мене є ти.

— Так, не грубіянь, а то залишу без премії. І руш збиратися — на мене справи чекають.

— Шантажистка, — Симона залишила Діану біля вікна, а сама попрямувала до ванної кімнати, звідки подала голос: — Звари, будь ласка, каву. Вона у банці на верхній полиці.

За п'ятнадцять хвилин вони обидві сиділи на кухні й з насолодою потягували міцний напій, який Діана розлила по великих чашках. На столі стояла тарілка з нарізаними фруктами, хліб, вершкове масло та баночка абрикосового джему.

— Ну як пройшло твоє побачення? — першою заговорила Діана, відсуваючи напівпорожню чашку в бік.

Їй дуже пасувала темно-синя сукня в тонку смужку. Симона ж обрала комбінезон кольору хакі з широкими бретелями та чорну водолазку.

— Слухали джаз, — невиразним голосом відповіла вона та почала намащувати джемом шматочок хліба.

— Ну і?!

— Та нічого особливого.

— А детальніше можна? — не вгамовувалася Діана. — Що ви робили? Куди ходили? Невже твій залицяльник не виявив жодної фантазії?

— А чому ти називаєш його «залицяльником»? Хіба ти не знайома з Мартіном Логаном? — їдко помітила Симона. — Я думала, ви разом навчалися в університеті.

— Еге ж, навчалися, — Діана нервово посовалася на стільці. Вона зрозуміла, що її викрили, проте здаватися не збиралася. — А що тут такого? Як це стосується твого побачення?

— Але ж телефон дала йому ти.

— А, це! Так тут немає ніякої таємниці, — почала викручуватися Діана. — Мартін сказав, що загубив твою візитку, от я і подумала, що не буде нічого поганого, якщо продиктувати йому твій номер.

— Ніякої візитки я йому не давала. Досить брехати, — з докором подивилася на неї Симона. — Так і скажи — ти просто хотіла, щоб він мені зателефонував.

— Так, хотіла! — образилася Діана. — І зараз хочу. Між іншим, я про тебе піклуюся. Мартін — чудова людина: відомий архітектор, розлучений, дітей немає, сам красень. Якого біса тобі ще треба?

— Ага, тобто, ти визнаєш, що це твоїх рук справа?

— Ну визнаю! А ти, замість того, щоб звинувачувати мене, краще б подякувала. Ти хоч пам'ятаєш, коли востаннє ходила на побачення?

— Хто б казав!

— Не хвилюйся, у мене з цим усе гаразд! А от ти скоро перетворишся на мумію!

— Почалося! — Симона закотила під лоба очі. — Може, поговоримо про щось інше?

— Про що, наприклад?

— Не знаю, ти пропонуй.

— Добре, поговорімо про твою зустріч з Алеком. Сподіваюся, на цьому історія й скінчилася?

Почувши знайоме ім'я, Симона відчула, як сильніше закалатало серце.

— Про це я теж говорити не хочу.

— Чому? — здивовано поглянула на неї Діана. — Невже він знову нагадав про себе?

— Еге ж, шпигував за мною в супермаркеті та добряче налякав. Щоправда, я не впевнена, що то був Алек.

— Може, подзвонити у поліцію? — запропонувала Діана. — Раптом це злочинці стежать за тобою.

— Які ще злочинці? Не вигадуй. Ні, в поліцію дзвонити я не буду. Принаймні поки що. Бракувало мені тільки поліції.

— Тоді тобі точно слід взяти собаку. Причому великого, щоб він тебе охороняв.

— Відчепись ти зі своїм собакою. Я цілий день на роботі — хто з ним сидітиме?

Цієї хвилини в кімнаті задзвонив телефон. Симона підвелася з-за столу і, залишивши подругу наодинці допивати свою каву, попрямувала до кімнати, щоб відповісти на дзвінок.

— Добридень, можу я поговорити з Симоною Кім? — почула вона у слухавці незнайомий жіночий голос.

— Це я. А що ви хотіли?

— Мене звуть Лора, — відрекомендувалася співрозмовниця, яка, судячи з голосу, дуже хвилювалася. — Я дружина Яна Краванія. Ви маєте його пам'ятати. Здається, ви товаришували в дитинстві.

— Авжеж, ми були близькими друзями. А що сталося?

— Мені б не хотілося обговорювати це телефоном. Ми можемо зустрітися?

— Звичайно! Коли ви хочете, щоб ми зустрілися?

— Найкраще просто зараз. Ви зможете?

— Взагалі-то, мені треба на роботу, — Симона якусь мить вагалася. — Але я готова зустрітися. Куди мені прийти?

— Ви знаєте кондитерську на розі біля консерваторії?

— Так, знаю.

— Тоді я чекатиму на вас там за пів години!

— Добре, я прийду!

— До зустрічі!

Симона поклала слухавку і втупилася у вікно — вона не могла позбутися поганих передчуттів. У той самий час з голови не йшли думки, які наполегливо повертали її до минулого. Ян був заводієм в їхній компанії, веселий, відчайдушний, завжди в курсі, чи підходить завтрашня погода для спуску на сноубордах. Він нічого не боявся, з його обличчя не сходила усмішка. Проте після трагедії з Алеком в ньому щось зламалося, наче лопнула пружина в годинниковому механізмі. Ян переживав утрату кращого друга набагато гостріше, ніж будь-хто інший. З Симоною вони майже не спілкувалися і телефонували один одному лише у день чергових роковин. Тому, коли вона дізналася про його одруження, то дуже зраділа. Отже, він оговтався, відпустив свій біль. Якби і їй вдалося залишити все у минулому та рушити далі. А тепер цей дзвінок від Лори. Невже щось сталося і з Яном?