Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Відшукавши полицю з сухими сніданками, Симона почала розглядати етикетку на коробці. У ці години в магазині було небагато відвідувачів: на очі їй потрапила старенька з візком, набитим котячим кормом, та парочка хіпстерів біля холодильника з пивом. Ще на касі нудьгувала молода касирка з рожевим волоссям, а біля виходу стовбичив худий як жердина охоронець. Та раптом Симона вловила легкий рух у кінці торговельного ряду, наче хтось визирнув з-за стелажа і швидко сховався. Це її налякало.

«Здається, мої нерви геть зіпсувалися, — подумала вона, з усіх сил намагаючись не панікувати. — Цікаво, як скоро я почну сахатися власної тіні?»

Вона залишила візок біля полиці, наблизилася до того місця, де промайнула тінь — їй необхідно було переконатися, що за стелажами ніхто не ховається, — і рішуче зробила крок уперед. Наступної миті темний силует шугнув за ріг і зник у сусідньому ряду. Їй навіть вдалося розгледіти краєчок його довгого пальта.

Страх потужною хвилею накрив її з голови до ніг. Не залишалося жодних сумнівів: хтось стежив за нею весь той час, поки вона ходила супермаркетом. І це була не примара. Втім ні поряд із виходом, ні біля кас вона не побачила нікого, хто хоча б приблизно нагадував її загиблого приятеля.

«Куди він подівся? Може, вибіг на вулицю?»

Симона прошмигнула крізь скляні двері й опинилася на стоянці перед будівлею. Зовні панувала тиха, безвітряна погода, вечірні сутінки повільно наповзали на місто. На стоянці було не більше десятка машин. Трохи осторонь тягнувся високий паркан, який закінчувався залізною будкою та шлагбаумом. Поряд із проїжджою частиною пролягала вузька пішохідна доріжка. І нікого поблизу — жодної живої душі.

Скільки це ще триватиме? Симону охопив відчай. А може, їй все це здалося? Може, її мозок потрапив у пастку власних фантазій? Може, вона бачила те, що хотіла бачити, вірніше, не хотіла, а про що думала багато років. Загибель Алека стала для неї важким випробуванням, хоча вона намагалася боротися з собою всіма силами. Причому відчай накочував не тільки через біль втрати, але й через почуття провини, яке примушувало її переживати трагедію знову і знову.

Симона важко зітхнула і попрямувала додому. Вона не повернулася до магазину — їй хотілося якнайшвидше потрапити до свого житла. Забитися в кут, щоб позбутися жахливого почуття безвиході. Вона була впевнена, що ледь переступить поріг власної оселі, страхи зникнуть. Єдине, чого вона не могла знати, що зовсім скоро звичний світ похитнеться, а життя зробить крутий віраж, і навіть рідні стіни не захистять її від прийдешньої бурі.

У двері дзвонили з такою наполегливістю, що Симоні довелося підвестися з ліжка і просто у піжамі пошкутильгати до передпокою. При цьому її очі не бажали відкриватися, а ноги запліталися, наче у захмелілого матроса. Вона гадки не мала, котра година; зараз її більше турбувала власна голова, яка розколювалася від випитого вина вкупі зі снодійним — пекельної суміші для її організму, — а ще від деренчання дверного дзвінка, здатного будь-кого довести до сказу.

«Уб'ю! Хто б не був», — подумала Симона і клацнула замком.

На порозі стояла Діана з невдоволеним виглядом. Нічого доброго це не віщувало.

— Чому так довго? — увірвавшись у квартиру наче фурія, вона відразу попрямувала до кімнати. На ній були мішкувате пальто та яскраво-червоний шарф. — Ти знаєш, котра година?

— І я рада тебе бачити, — Симона зачинила двері й пішла слідом за Діаною, відчуваючи, як головний біль тільки посилюється.

— Що з твоїми телефонами? Я намагаюся додзвонитися тобі весь ранок, але жоден не відповідає. Я вже подумала, щось сталося.

— Нічого не сталося, просто я їх вимкнула, — Симона потерла кулаком праве око, одночасно лівим із жахом вдивляючись в електронний годинник на стіні, який показував три хвилини на дванадцяту.

— Навіщо?

— Що «навіщо»?

— Навіщо ти вимкнула телефони?

— Хотіла виспатися.

— Нічого сказати — виспатися! А я трохи з глузду не з'їхала.

— Ну чого ти причепилася, — Симона наблизилася до журнального столика, встромила телефонну вилку в розетку, а потім, розвернувшись до вікна, почала з маленької лійки поливати квітку на підвіконні. — Так, я винна, я проспала. Можеш мене за це звільнити.

— Гм, розмріялася. А хто замість тебе працювати буде? — Діана теж підійшла до вікна і невдоволено зморщила носа. — Слухай, навіщо ти з ним возишся? Він же потворний.