Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Ну, що скажете? Як вам виступ? — Мартін з цікавістю глянув на Симону. — Погодьтеся, ці хлопці по-справжньому талановиті.

У відповідь вона лише ввічливо усміхнулася. Їй не хотілося засмучувати свого супутника і пояснювати йому, що подібне дійство не викликає у неї жодних емоцій, окрім роздратування. У Сімони взагалі з музикою склалися не найтепліші стосунки. Бувши дитиною, вона страшенно заздрила своїй найкращій подрузі, яку прийняли до музичної школи. Симоні ж повідомили, що вона не проходить, оскільки їй на вухо наступив ведмідь, причому, глухуватий. Відтоді все, що стосувалося музики, викликало у неї гостре почуття неприязні, і коли Мартін спитав, чи хоче вона послухати джаз, Симона мимоволі злукавила.

— Шкода, що ви прийшли лише під кінець, — продовжував розмірковувати чоловік. — Їхні перші композиції були феноменальні. А зараз я пропоную тост! Вип'ємо за наше знайомство!

— Я згодна, — Симона підняла свій келих, у душі дякуючи богові, що не потрібно більше говорити про музику, і зробила кілька ковтків.

— Вам подобається вино?

— Приємний букет!

— Це шамбертен — одне з найвідоміших вин Бургундії, — по обличчю Мартіна було помітно, що він задоволений справленим враженням. — До речі, улюблений напій Наполеона. Він тягав за собою цілий обоз з цим вином, але випивав не більше за пів пляшки на день, розбавляючи його звичайною водою.

— Ото вже не думала, що колись питиму улюблене вино Наполеона. Я знаю про французького імператора лише, що він до нестями боявся кішок, хоча й не впевнена, що це правда, — засміялася Симона, відчуваючи, як хмільний напій ударяє в голову.

Їй раптом стало добре, по-справжньому добре. Її більше не дратували люди навколо, гучний сміх за сусіднім столиком і цей трохи нахабний, привабливий погляд чоловіка навпроти неї. Світ навкруги наче ожив і вона ожила разом з ним. До неї поступово поверталася здатність відчувати, причому відчувати радість, а не порожнечу та безвихідь, як це було останні десять років. Увесь цей час вона свідомо уникала близьких стосунків, хоча відлюдницею себе не вважала. У неї були і подруги, і молоді люди, з якими вона іноді зустрічалася. Проте їй здавалося, що після трагедії з Алеком вона не заслуговує ані на любов, ані на увагу, ані на теплі взаємини.

— А тут ввечері мило, — дівчина надпила ще вина і поставила келих на стіл. В голові її трохи туманіло, але це було швидше приємно. — Я так розумію, ви сюди часто навідуєтеся?

— Так, я люблю це місце, — підтвердив Мартін. — Мені подобається тутешня атмосфера.

— Мені теж.

— Дивно, що ми не зустрілися раніше. Таку дівчину я б запам'ятав.

Симона зніяковіло опустила очі.

— Так ви скажете, звідки у вас мій номер? — вирішила змінити вона тему. Не вистачало ще вклепатися у першого-ліпшого. — Телефоном ви натякали на якусь детективну історію.

На обличчі Мартіна з'явилася винувата усмішка.

— А ви дуже образитеся, якщо я скажу, що перебільшив щодо детективної історії?

— Що-що?

— Тільки не гнівайтесь, але у мене була поважна причина.

— І що ж це за причина?

— Я хотів вас побачити.

Симона нічого не відповіла, і повітря заповнила незручна тиша. Нарешті дівчина вимовила:

— І все ж таки, де ви взяли мій номер?

— Його дала мені Діана, — несподівано зізнався Мартін.

— Діана?! — Симона здивовано витріщилась на співрозмовника, — Ви маєте на увазі Діану Полок? Ви що, знайомі?

— Так, ще зі студентських років. Ми разом навчалися в університеті на архітектурному факультеті.

— Зрозуміло. Але як ви дізналися про мене та Діану?

— Ви самі сказали вранці, де працюєте.

— Справді! Яка я дурна.

— Облиште, забули — от і все, — і тут чоловік зробив те, чого вона ніяк не очікувала — простягнув руку через увесь стіл та накрив її долоню. — Сподіваюся, після моїх слів вам стало спокійніше?

— Принаймні буде про що поговорити з подругою, — засміялася Симона, обережно вивільняючи руку. Вона не могла сказати, що їй був неприємний його дотик, просто події розвивалися занадто швидко. — Мартін, Ви не образитесь, якщо я скажу, що мені час йти? Вже пізно, а на мене чекає ще купа роботи.

— Працювати в такий вечір — злочин. Але мені, напевно, не вдасться умовити вас залишитися ще ненадовго?

Симона заперечливо похитала головою.

— Тоді можна я вас проведу?

— Дякую, але я живу зовсім поруч.

— Симоно, благаю вас, не відмовляйте мені у цьому дрібному проханні.

— Ну добре.

Вона підвелася зі свого місця і накинула на плечі пальто. Ресторан на той час наполовину спорожнів: публіка неспішно розходилася, музиканти складали інструменти, офіціанти прибирали зі столів брудний посуд. Та раптом Симона помітила біля бару знайому фігуру — чоловік сидів за стійкою до залу спиною. Це був той самий юнак в чорному пальті зі світлим волоссям, якого вона бачила вранці у вікно та якого прийняла за Алека.