Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Її невелика, але затишна квартира була розташована на четвертому поверсі старого будинку в центрі міста. Єдина кімната, яку вона облаштувала на свій смак, слугувала одночасно і спальнею, і робочим кабінетом. Завдяки трьом величезним вікнам приміщення здавалося просторим і світлим. Невибагливий, вишуканий інтер'єр було витримано в сучасному стилі. У ньому поєднувалися пастельні тони, своєрідний аскетизм і м'які лінії, приємні оку. Симона самостійно підібрала всі меблі — від розкішного двоспального ліжка до великого письмового столу з мореного дуба. Стіни вона прикрасила кількома абстрактними картинами та естампами, по кутах кімнати розставила світильники незвичайної форми.

Решта дня минула непомітно. Коли на столі задзвонив телефон, стрілки годинника наблизилися до дев'ятої вечора. Перш ніж зняти слухавку, Симона відсунула вбік ноутбук і за допомогою нехитрої вправи розім'яла онімілу спину. Нарешті вона відповіла:

— Я вас слухаю!

Спочатку на тому кінці почувся гамір, за декілька секунд приємний баритон сказав:

— Добривечір, Симоно! Чому ви не прийшли?

Голос здався їй знайомим.

— Хто це?

— Ну от, так я і думав, що ви про мене забудете. А ще запевняли, що любите музику.

— Мартіне, це ви? — від здивування у Симони ледве не відняло мову. — Звідки у вас мій номер? Здається, я вам його не давала.

— Це майже детективна історія. Приїжджайте в «Neapolitano», я вам усе розповім.

— Але вже надто пізно!

— Хіба? Зараз лише дев'ята! Хочете, я пришлю за вами таксі?

— Ні-ні, не треба, я мешкаю зовсім поряд, — рішуче відмовилася Симона. Якщо раніше вона не збиралася йти на цю зустріч, то дзвінок Мартіна все змінив. — Добре, я зараз прийду, — вона швидко поклала слухавку, щоб не передумати.

На збори у неї пішло не більше п'яти хвилин. Для такої нагоди підійшли шкіряні штани з важкими черевиками та біла сорочка. Поверх Симона вдягнула коротке пальто з високим коміром. Перед дзеркалом у передпокої вона мазнула блиском губи, поклала до сумочки ключі та покинула оселю.

Вечорами на вулиці ще панувала холодна погода; земля за день не встигала прогрітися достатньо, і щойно сонце перевалювало за обрій, температура різко падала до зимових позначок. Повітря ставало морозним, пекучим, поверхню численних калюж затягувало прозорою крижаною кіркою. Симона вийшла з будинку і, закутавшись у пальто, попрямувала до ресторану. Її серце скажено калатало, хоча вона не могла з упевненістю відповісти, що турбувало її більше — майбутня зустріч із чоловіком чи цей несподіваний телефонний дзвінок. Звідки Мартін міг дістати її номер? І чи не пов'язано їхнє знайомство з появою Алека? Повірити в такий дивний збіг їй було складно. З іншого боку, вона сама наскочила на чоловіка, а потім сама ж зробила крок до примирення. Тому казати, що це було сплановано навмисно, у неї язик не повертався.

«Гаразд! Що буде, те й буде! — подумала Симона, після того, як перетнула яскраво освітлену вулицю й наблизилася до входу в ресторан, з якого лунала гучна музика. — Врешті-решт я завжди можу піти, якщо мені щось не сподобається».

«Neapolitano» був заповнений вщент, і значна частина слухачів стояла вздовж стін, тримаючи в руках свої келихи. Крім того, всередині приміщення панувала напівтемрява, тому Симона здригнулася від думки, що доведеться блукати темною залою в пошуках Мартіна. На щастя, чоловік очікував її біля входу. Зараз на ньому були звичайні джинси та білий светр.

— Я дуже радий, що ви прийшли, — засяяв він. — Ходімо, я зайняв нам столик.

Він узяв Симону під лікоть і потягнув за собою, не залишаючи їй жодного шансу відмовитися від запрошення. Їхній столик був неподалік від сцени. На ньому стояла відкоркована пляшка вина, два келихи — один порожній, другий наповнений на третину, а також велика тарілка з різноманітною закускою у вигляді канапе з паштетом, фаршированих оливок і нарізаного сиру. Це нагадало Симоні, що сьогодні вона забула пообідати.

Мартін допоміг дівчині скинути пальто, усадив за стіл, після чого сів сам і розлив по келихах вино. Він перебував у чудовому настрої й почував себе тут наче вдома, чого не скажеш про Симону, у якої від гучної музики заклало вуха.

Це був не просто концерт, це було воістину грандіозне видовище. Чотири музиканти, розташувавшись на сцені в центрі зали, здобували зі своїх інструментів — контрабаса, гітари, саксофона і барабанів — таку кількість енергії, що та буквально заповнювала собою весь простір. Звук мелодії постійно змінювався, вібрував, ходив ходором, змушуючи багатьох слухачів пританцьовувати та рухатися в хитромудрому ритмі. Симоні ж музика здавалася занадто галасливою. Вона починала шкодувати, що дала вмовити себе прийти сюди. На щастя, це тривало недовго. Коли концерт завершився, публіка живим струмочком потягнулася до виходу.