Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Невже? Терпіти їх не можу, — засміявся у відповідь Мартін. — Дякувати богові, мені нечасто доводиться його надягати. Лише на важливі зустрічі.

— Отже, ви йшли на важливу зустріч?

— Так, зі своїми інвесторами.

— А я вам її зіпсувала.

— Я даю вам можливість реабілітуватися.

Симона примружилась і похитала головою.

— А ви вмієте досягати свого.

— Це означає, що ви прийдете?

— Це означає, що я намагатимусь.

— Ну що ж, мені залишається тільки тішитися надією, — Мартін подивився на годинник, підвівся на ноги, зняв пальто зі стільця й, перекинувши його через руку, підхопив свій портфель. — На жаль, я маю бігти. Приємно було познайомитися! І пам'ятайте, я на вас чекатиму.

Попри рішучі протести Симони, він розрахувався з офіціанткою та одразу вийшов на вулицю, де розчинився у бурхливому людському потоці. Симона ж продовжувала сидіти за столиком і відсторонено дивитися у вікно. Нею заволоділа дивна байдужість, коли не хочеться думати ні про що важливе, а майбутній похід на роботу виглядає як тортури. Та раптом вона побачила самотню фігуру у довгому чорному пальті, яка стояла на тротуарі. Симона відразу впізнала юнака, хоча високий комір і світлі кучеряві пасма затуляли більшу частину його обличчя.

Її серце закалатало, як скажене, а перед очима попливли кольорові кола. Цілих десять років вона чекала на цю зустріч, сподіваючись на диво, проте виявилася до неї не готовою. Більш того, їй по-справжньому стало лячно. А може, це омана, ілюзія? І ця людина за вікном не має відношення ні до неї, ні до її минулого життя? Але тут хлопець підвів на Симону очі, і вона зрозуміла, що не помилилася.

Усі наступні події відбувалися наче у прискореному фільмуванні. Незнайомець розвернувся й попрямував геть. Симона у свою чергу підскочила з місця і, забувши про теку з ескізами та сумочку на сусідньому стільці, кинулася до дверей. Вона вибігла на вулицю, яка в ці години жила своїм звичайним життям: на перехресті гурчали автомобілі, що застрягли в заторі, тротуари були заповнені перехожими. Симона пірнула у саму гущу та почала прориватися крізь щільний натовп. При цьому вона не зводила очей з білявого волосся — голова незнайомця то з'являлася на горизонті, то знову зникала, наче сигнальний буй у бурхливому морі. В якийсь момент Симоні навіть здалося, що відстань між нею та юнаком скоротилася. Однак вже незабаром вона вичерпала сили, уповільнила ходу і, важко дихаючи, зупинилася посеред тротуару. Чоловік у чорному пальті безслідно зник, і вона нічого не могла з цим вдіяти, так само, як не могла змінити своє минуле.

Офіс дизайнерської компанії «Нью Сіті» був розташований на сімнадцятому поверсі височезного, мов велетенська дзеркальна сигара, хмарочоса, який гармоніював з місцевим ландшафтом ділової частини міста. Його звели пів року тому, наділивши оригінальною двошаровою конструкцією. Внутрішній шар фасаду являв собою бетонний каркас з простором для вікон, а зовнішній — складну систему з напівпрозорого скла, укріпленого на рамах особливим чином. Це створювало приголомшливий візуальний ефект. Здавалося, хмарочос ширяє над землею всупереч усім законам фізики, підставляючи сонячним променям то один бік, то інший. Щоразу, коли Симона наближалася до нього, вона мимоволі закидала голову та милувалася грою світла у величезних вікнах. Таке саме незабутнє враження на неї справив відомий готель «Бурж-ель-Араб», що перекладається як «Арабська Вежа», в Дубаї, де вона відпочивала кілька років тому.

Симона обминула газон перед головним входом, проскочила крізь скляні розсувні двері та опинилася у величезному холі, що нагадував концертну залу. І стіни, й підлога тут були викладені з сірого граніту, стелю прикрашали неймовірних розмірів кришталеві люстри у вигляді сталактитів. Ліворуч виблискували відполірованою сталлю ліфти, праворуч прилаштувалося бюро перепусток для відвідувачів. Симона, якій подобалося це місце, отримала тут роботу завдяки власниці компанії «Нью Сіті» Діані Полок. Вони познайомилися три роки тому на виставці, присвяченій сучасній архітектурі та дизайну. Діану підкорили яскравий талант і художнє бачення нової знайомої, і вона запропонувала їй посаду дизайнера у своїй компанії. На підтвердження правильності такого рішення замовлення посипалися на «Нью Сіті» наче з рога достатку. У свою чергу Симона отримала в цій тридцятисемирічній самотній жінці справжню споріднену душу. Діана вміла слухати, співчувати й незабаром перетворилася мало не на єдину людину у світі, кому Симона відкрила всю правду про трагедію, що назавжди змінила її життя.