Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Неодмінно! І бажаю вам гарного дня! — Карл махнув їй на прощання рукою. — Мені, як завжди, було приємно з вами поспілкуватися.

Симона вийшла на вулицю, де стояла чудова весняна погода: то там, то тут з бордюрів збігали струмочки талої води; невгамовні горобці безупинно цвірінькали, немов бажали нагадати світу про власне існування; з землі пробивалася молода трава. Симона зійшла кам'яними сходами та попрямувала до центру міста, де життя вирувало на повну. Через декілька хвилин вона досягла найближчого перехрестя й разом з іншими пішоходами зупинилася перед світлофором в очікуванні зеленого світла. Повз неї проносилися автомобілі різних марок: від симпатичних мініатюрних «смартів» до величезних позашляховиків, які Симона про себе називала труновозами. Вона не любила машини, особливо великі. Не любила сідати за кермо, вважаючи за краще пересуватися містом виключно пішки. Тим паче, що від будинку до офісу дизайнерської компанії, де вона працювала, її відділяло двадцять хвилин неспішної ходи. А у разі потреби завжди можна було спуститися в метро.

Світлофор закінчив зворотний відлік і перемкнувся з червоного світла на зелене. Пістрявий натовп линув переходом, а разом з ним і Симона, якій мимоволі довелося маневрувати в зустрічному потоці. На протилежному боці вулиці вона повернула праворуч та опинилася перед піцерією під назвою «Neapolitano». Цей ресторан відчинявся одним з перших, і Симона частенько в ньому снідала, а іноді обідала, коли знаходила час. Зазвичай дівчина замовляла піцу — вона могла поглинати її у будь-якій кількості в будь-який час дня і ночі. Вранці ж перевага віддавалася незмінній філіжанці кави та пирогу з начинкою.

Наблизившись до входу, Симона потягнула на себе масивну металеву ручку і тут наскочила на високого чоловіка, що саме виходив з ресторану. В одній руці він тримав паперову склянку, в іншій — невеликий шкіряний портфель. Склянка підстрибнула у повітрі, після чого гучно ляпнулася на асфальт, оббризкавши дороге кашемірове пальто чоловіка.

— Хай тобі грець! От халепа! — сердито вигукнув незнайомець, тоді як огидна коричнева пляма швидко розповзалася світло-бежевою тканиною.

— Пробачте, я ненавмисне! — почала виправдовуватися Симона. — Дозвольте я вам допоможу.

— Мабуть, не варто, — чоловік поліз у кишеню, щоб дістати носовичок. — Все що могли, ви вже і так зробили.

Симона розгубилась і не відразу знайшлася, що відповісти. Підвівши погляд, вона побачила перед собою привабливого чоловіка приблизно тридцяти п'яти років з виразними сірими очима, від яких перехопило подих. Проте тон чоловіка спонукав реагувати відповідно.

— Я ж вибачилася! — вимовила вона. — Крім того, вам теж слід дивитися, куди прямуєте.

— Тобто, по-вашому, я винен?

— Я цього не казала. Я тільки хотіла зауважити, що ми обидва могли бути більш уважними.

— Послухайте, дайте мені спокій! — розсердився ще сильніше чоловік. — Мені не потрібні ні ваша допомога, ні ваші вибачення.

Він почав старанно терти носовичком пляму, але помітивши, що це марно, сховав носовичок у кишеню, відчинив двері та зайшов назад у приміщення. Засмучена Симона попрямувала слідом.

Як вона й очікувала, заклад був заповнений майже вщент. Дівчина зайняла столик біля вікна, в той час як чоловік швидкою ходою перетнув залу і зник у вбиральні. Перед Симоною відразу постала усміхнена молоденька офіціантка з блокнотом у руці.

— Доброго ранку! Чого бажаєте? — запитала вона пискливим голосом.

— Капучино та порцію мигдалевого пирога, — відповіла Симона, хоча їсти їй не хотілося.

— Це все?

Симона декілька секунд розмірковувала. Вона, як і раніше, сердилась на незнайомця, вважаючи його слова несправедливими, хоча і розуміла, що частка правди в них таки була — нічого гасати як очманіла та обливати людей кавою.

— Знаєте що, принесіть ще чашку чорної кави, — попросила вона. Її злість раптово зникла, поступившись місцем почуттю провини.

— Еспресо чи американо?

— Напевно, еспресо.

Офіціантка зробила декілька позначок у своєму блокноті та відійшла. Щоб не нудьгувати, Симона почала роздивлятися відвідувачів.

У більшості своїй це були звичайні службовці з найближчих контор, які поглинали перед роботою млинці або смажені яйця з беконом. Декого вона знала в обличчя. Сам ресторанчик здавався вельми затишним. Тут в усьому проглядав традиційний італійський стиль, що поєднував у собі простоту і вишуканість одночасно. У центрі зали був розташований майданчик в оточенні симпатичних столиків. Біля барної стійки у глибині приміщення, де бармен готував напої, метушилися офіціанти з тацями в руках.