Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— А ось і ти, дорогенький, — мовила Симона вголос, дістаючи записник із сейфа.

Фіолетове чорнило здебільшого вицвіло, проте потрібний телефон вона прочитала без труднощів.

— Алло, хто це? — на іншому кінці дроту почувся неприємний скрипучий голос, і Симона уявила собі стару з хижим поглядом та кістлявими курячими лапками замість рук.

— Вибачте, що турбую, я розшукую сім'ю на прізвище Вагрейн, — почала пояснювати Симона. — Цей телефон колись належав їм, і я подумала, може, вони ще мешкають за старою адресою. Ви не в курсі, як їх знайти?

— Я нічого не знаю ні про яких Вагрейнів, — відповів скрипучий голос. — Мій син купив цей будинок три роки тому. Про колишніх хазяїв він не розповідав.

— А ви б не могли запитати у вашого сина? — зробила ще одну спробу Симона. — Може, він що-небудь згадає. Напевно, у нього залишилися якісь записи.

— Мій син помер минулої осені, — підбив підсумок розмові голос.

— Мені дуже шкода, — вимовила Симона вже коротким гудкам і важко зітхнула.

Це був глухий кут: вона гадки не мала, де тепер шукати батьків Алека. Між ними давно обірвався зв'язок — вони так і не пробачили ні її, ні Яна. І хоча у Симони залишилися найприємніші спогади про цих людей, де гарантія, що навіть якби вдалося їх розшукати, вони зустріли б її з розкритими обіймами?

Решта дня минула відносно спокійно. Симоні вдалося попрацювати над своїм проєктом, хоча її постійно відволікали сторонні думки. Нарешті, втомившись боротися сама з собою, вона відклала ескіз у бік і вирушила на зустріч з Мартіном. Він чекав на неї біля головного входу в парк, у його руці був букетик фіалок. Симона не любила зірвані квіти, але сьогодні вона прийняла їх із вдячністю.

— Як приємно пахнуть, — вона ткнулася носом у фіалки, після того, як поцілувала Мартіна в щоку. — Дякую, що витяг мене на повітря. Мені це було необхідно.

— Мені теж. До речі, маєш гарний вигляд.

— Зате почуваюся кепсько, — зітхнула Симона, беручи Мартіна під руку. — Настрій препаскудний.

— Тоді приводитимемо тебе до тями, — відповів на це Мартін. — Якщо ти, звичайно, не проти.

— Я не проти.

Вони попрямували вглиб парку, де природа тільки починала оживати після зимової сплячки. Уздовж широкої алеї тяглися рівні ряди чагарнику, а також росли дерева з гладкою сірою корою, які без листя нагадували театральні декорації. Наче їх виготовили з фанери та встромили у землю. Ця дивна асоціація виникала у Симони щоразу, коли вона поверталася сюди після зими. Щоправда, варто було доторкнутися рукою до стовбура й ілюзія миттєво розсіювалася.

— Як тут чудово! — вимовила Симона, уповільнюючи крок. — Ще трохи й усе зазеленіє. Он трава пробивається на газонах.

— Полюбляєш весну?

— Дуже! Навесні дихається легше, — вона повернулася обличчям до свого супутника. — А яка твоя улюблена пора року? Дай вгадаю — літо?

— Ти що, ясновидиця? — Мартін глянув скоса на дівчину. — Я починаю тебе боятися.

Симона усміхнулася.

— Так це ж очевидно — усі чоловіки люблять літо.

— Справді? А я і не знав. Здається, ти задурюєш мені голову.

— Ну от! Вже і поклеїти дурня не можна, — вона взяла чоловіка за руку та потягла його далі алеєю.

Попри прохолодну погоду, у парку було багатолюдно: масивні лавки окупували пенсіонери, молоді матусі з візками та закохані парочки. Гладкими доріжками шмигали підлітки на скейтбордах. Це нагадало Симоні про її минуле життя.

— Чому посумнішала? — помітив зміну в її настрої Мартін. — Втомилася?

— Не в цьому річ.

— А в чому тоді?

— Дещо згадала, — Симона відкинула назад голову, її погляд ковзнув верхівками дерев. — Як ми з друзями збиралися тут після школи. Бачив би ти мене на такій от дошці! Жоден хлопець не міг мене наздогнати. Це вже потім, коли ми подорослішали, то захопилися сноубордингом і почали їздити в гори.

— Ти займалася сноубордингом? — від подиву Мартін навіть зупинився. — А зараз продовжуєш кататися?

— Ні. Я давно це кинула.

— Чому?

— На те була вагома причина.

— Не хочеш казати?

Симона помовчала.

— Після загибелі мого близького друга в горах я не змогла знову встати на дошку.

— Мені дуже шкода, — в голосі Мартіна пролунали нотки жалю. — А коли це сталося, давно?

— Десять років тому. Ти навіть не уявляєш, що я тоді пережила.

І тут Симону прорвало. Вона почала захлинаючись розповідати про все, що відбулося в ті трагічні дні: і як вони втрьох з друзями поїхали в гори; і як Алек підвернув ногу; і як вони з Яном, кинувши його в таборі, почали підйом; і як після сходження лавини рятувальники шукали Алека майже добу, але так і не знайшли; і як ні вона, ні Ян дорогою додому не могли дивитися один одному в очі, адже, якби всі вчасно поїхали, то трагедії вдалося б уникнути; і як Симона багато разів намагалася поговорити з батьками Алека, а у відповідь отримувала презирливе мовчання; і як вона дала собі слово ніколи більше не підійматися в гори; і як довелося подарувати сусідському хлопчикові улюблену дошку, щоб позбутися спогадів; і як ночами їй снилися кошмари; і як антидепресанти ледь не перетворили її на наркоманку. Єдине, про що Симона змовчала, це про повернення Алека, злякавшись, що Мартін вважатиме її божевільною.