Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

А ось це була удача! Симона безуспішно намагалася вийти на батьків Алека, а тут адреса його брата сама припливла до неї. Але як вона могла забути про маленького Нікі? В ті роки Симона з друзями часто відвідувала будинок їхніх батьків, і хлопчисько постійно плутався у всіх під ногами. Він вважав Алека кимось на кшталт божества, тому, коли сталася трагедія в горах, семирічний Нікі зазнав справжнього потрясіння. Він втратив сенс свого існування. Батьки навіть віддали його до спеціалізованого закладу, примушивши пройти курс психологічної реабілітації. З того часу Симона жодного разу його не бачила, хоча розуміла, що він цілком міг прикидатися братом, оскільки обидва мали розкішні світлі чуприни.

Перш ніж вирушити за вказаною у звіті адресою, Симона вирішила оновити в пам'яті образ хлопця. Для цього необхідно було знайти його фотографію в одній з численних картонних коробок, які стопкою стояли у шафі. Щоправда, в який саме коробці, Симона не пам'ятала, тому довелося їх усі витягти насеред передпокою та по черзі розкрити за допомогою канцелярського ножа. Тільки у четвертій за рахунком знайшовся великий прозорий пакет з фотографіями. Зверху лежав знімок Алека, і у Симони болісно стислося серце. Вона пам'ятала, коли було зроблено світлину — лише за тиждень до загибелі її приятеля. Того дня він встановив свій особистий рекорд за кількістю спусків на сноуборді й обличчя його сяяло щастям. Крім того, у пакеті знайшлися фотографії Яна і самої Симони, де вони всі разом або поодинці позували на тлі гір. Це був чудовий час, наповнений радістю, юнацькою безпечністю, коли живеш сьогоденням і не замислюєшся про майбутнє. Коли вважаєш, що все попереду, і з тобою ніколи нічого не станеться.

Симона відклала фотографії вбік і зосередилася на головній меті — пошуку зображення Нікі. Нарешті їй вдалося знайти світлину, де брати стояли обійнявшись біля свого будинку. На звороті було написано: «Алек і Нікі, 17 і 7 років».

«Нікі, Нікі! Поганий хлопчисько! Може, хоч ти мені скажеш, що відбувається?»

Попри сильну втому, Симона вирішила не відкладати свій візит набезрік — все одно їй не вдалося б перемкнути думки на щось інше. Вона підвелася з підлоги, зірвала з вішака куртку і, сунувши в кишеню фотографію Нікі, вибігла з квартири. Коробки залишилися стояти посеред передпокою. На найближчому перехресті вона зловила таксі, яке швидко привезло її за необхідною адресою.

На той час погода покращала. Дощ припинився, а сірі свинцеві хмари посвітлішали й стали прозорими. Але навіть сонячне світло не перетворило спальний район, куди потрапила Симона, на щось більш-менш стерпне. Нескінченні бетонні коробки брудного сірого кольору, які щільно прилягали один до одного, наганяли на неї тугу. Дівчина перетнула дорогу та опинилася безпосередньо біля багатоповерхівки з єдиним під'їздом, що полегшувало пошуки. Вона натиснула кнопку домофона і почала чекати. За хвилину з динаміка почувся молодий нахабний голос:

— Хто там?

— Даруйте, ви мені не допоможете? — швидко заговорила Симона. — Я розшукую Нікі Вагрейна, і мені дали цю адресу.

— А що вам треба від нього? — тепер у голосі відчувалася розгубленість. Юнак на тому кінці був вочевидь не готовий до розмови.

— Нікі, це ти?! Мене звуть Симона Кім. Я колись товаришувала з твоїм братом Алеком.

— І що ви хочете від мене?

— Поговорити з тобою.

— Про що це?

— Про Алека, якщо ти не проти.

Відповіді деякий час не було. Симона навіть подумала, що перервався зв'язок.

— Добре, — нарешті знову пролунало з динаміка, — я зараз вийду. Тільки у мене небагато часу — я спізнююся на тренування.

— Я тебе не затримаю, — Симона ледь не підстрибнула від радощів.

Її охопило хвилювання від думки, що вона зможе отримати відповіді на свої питання. Навіть чоловік у чорному пальті більше не викликав у неї панічного страху. Симона розуміла, чому Нікі захотів переодягнутися Алеком: його дитяча травма все ще завдавала йому болю та вимагала дій. Хлопця мучило непереборне бажання заглушити цей біль у будь-який спосіб. Тому він вибрав той шлях, який здавався йому найвірнішим — шлях помсти.

Вхідні двері з брязкотом відчинилися, з під'їзду вийшов невисокий міцний юнак зі спортивною сумкою на плечі. Він був одягнений у потерті джинси й синю куртку. І жодних світлих кучерів на голові, а лише короткий темний їжачок. Симона вирячилася на нього з думкою, що сталася якась помилка.

— Нікі? — невпевнено вимовила вона, все ще не вірячи своїм очам.