Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Кошик для пікніка був майже готовий, коли на порозі кухні виріс Мартін у махровому халаті та з мокрим після душу волоссям. Відчувши аромат свіжозвареної кави, він блаженно заплющив очі.

— Можна і мені філіжаночку? І он той симпатичний сендвіч, — чоловік спробував дістати з кошика невеликий пакунок.

— Руки геть! — Симона легенько ляснула його по пальцях. — Це для пікніка.

— І так завжди. А якщо мені хочеться з'їсти його зараз?

— Потерпи!

— Тоді я тебе з'їм!

Він схопив Симону та притягнув до себе, удавши, що хоче вп'ястися в неї зубами. Це викликало з її боку усмішку. Взагалі Мартін виявився саме таким, яким вона намалювала його собі з самого початку. Добрим, турботливим і трохи нахабним. З ним було весело й водночас надійно. Вона знала, що він зможе захистити її від будь-якої загрози. Втім, після похорону Яна чоловік у чорному пальті більше жодного разу не з'являвся в її полі зору, і тепер вона спала значно спокійніше.

— Може, ну його до біса той пікнік? Залишмось вдома і валятимемося цілий день у ліжку, — Мартін цмокнув Симону в ніс.

— А що робити з їжею, яку я наготувала?

— Влаштуємо пікнік просто у спальні. А що? Чудова ідея!

Трохи відсторонившись, Симона докірливо подивилася на чоловіка.

— Але ти обіцяв показати якесь мальовниче озеро. Повалятися в ліжку ми можемо і завтра. Ну, будь ласка!

— Гаразд, гаразд, адже ти все одно не відчепишся, — Мартін влаштувався за столом, беручись за сніданок. — Тільки вип'ю каву й одразу рушимо.

За двадцять хвилин вони обидва сиділи у джипі, що стрімко набирав швидкість. На цю мить сонце зійшло доволі високо — день обіцяв бути ясним і теплим. Як тільки автівка виїхала за межі міста, Симона припала до вікна і почала роздивлятися місцеві пейзажі: невисокі споруди фермерських господарств, які перемежовувалися з придорожніми мотелями та заправками, водонапірні вежі в обрамленні квітучих фруктових дерев, крихітні ставки, липові гаї. Щоправда, тривало це недовго. Несподівано ландшафт змінився — перед ними наче з-під землі виріс розкішний сосновий бір, який чомусь викликав почуття тривоги. Симона десь читала, що він тягнеться на багато кілометрів, і заблукати в його нетрях дуже легко навіть досвідченому мандрівникові. А ще, що в лісі живуть лосі, кабани, вовки, і тому необхідно бути обережним, здійснюючи прогулянки, особливо взимку.

Невдовзі Мартін скинув швидкість та з'їхав на ґрунтову дорогу, яку оточували височезні сосни та колючий чагарник упереміж зі звичайними листяними деревами. Це дозволяло денному світлу без перешкод проникати крізь зелені крони, а ліс не здавався таким похмурим. Автівка проїхала декілька сотень метрів, коли зарості скінчилися й очам відкрилася галявина, що плавно переходила в піщаний берег. Попереду в сонячних променях виблискувало величезне округле озеро, гладкою поверхнею якого пливли качки, і від цього видовища перехоплювало подих.

Мартін зупинив машину в тіні самотнього дуба і Симона, розчахнувши дверцята, вистрибнула назовні. Перше, що її вразило, це незвичайна тиша навколо. Був лише чутний плескіт хвиль, що набігали на берег, та шепіт вітру в листі. Після гамірного міста це здавалося незвичним. А ще цей дивовижний аромат весняних трав, насичений вологою озера, до якого було не більше двадцяти кроків. З усіх боків його оточували дерева, а широка смуга берега потопала в очеретах, хоча деінде зустрічалися і положисті підходи до води.

— Ну що скажеш? Як тобі місцинка? — Мартін грюкнув дверцятами та, наблизившись до Симони, теж розвернувся до озера. — У місті такого не зустрінеш.

— Ніколи не бачила такої краси, — похитала вона головою, не в змозі відвести погляду від дзеркальної поверхні озера. — Як ти його знайшов?

— Я знав про нього з дитинства. Хочеш, підійдемо ближче? — Мартін схопив дівчину за руку і потягнув до берега, де було прохолодно, а запах мокрого піску відчувався значно сильніше.

Зблизька стало помітно, що на піщаній смузі повно великого каміння, яке темніло на хиткій поверхні. Вода ж була абсолютно прозорою і відсвічувала легкою бірюзою. Біля дна шастали зграйки полохливих мальків. Симона присіла навпочіпки та сунула долоню у воду.

— Бр-р-р-р! Яка холодна! — вона зачерпнула трохи води. — Напевно, влітку тут приємно купатися.

— І людей майже не буває. Про це озеро мало кому відомо — з траси його не помітиш.

— Ти приїжджав сюди з батьками?

— Так, вони великі шанувальники відпочинку на природі. Мої батьки взагалі люди неординарні. Треба буде вас познайомити. А мама ще й відмінний кулінар. Її гарбузовий пиріг це справжня смакота. До речі, нумо їсти. Здається, хтось вихвалявся цілою купою їжі, яку наготував.