Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

Симона видихнула з полегшенням.

— Як ти мене налякав! — але помітивши його бліде обличчя, вона зрозуміла — щось сталось. — Сподіваюся, все гаразд?

— Не зовсім, — чоловік дійсно мав не найкращий вигляд. — Я дещо знайшов, і це просто жахливо.

— Про що ти говориш? Що жахливо? — Симона не зводила з Мартіна очей.

— Потім розповім. Ти мала рацію, нам краще скоріше забратися звідси.

— Але чому?

— Тому що так треба.

Симона невдоволено насупила брови.

— Гм... Я так розумію, ти не збираєшся мені нічого пояснювати.

— Принаймні не зараз.

— Але я хочу знати, що відбувається, — вона демонстративно пройшла повз нього і попрямувала далі стежиною, у глибині душі сподіваючись, що не припускається помилки.

Перед нею відкрився невеличкий простір, з усіх боків оточений густими заростями. Він нагадував крихітну галявину округлої форми в глибині лісу. Нічого незвичайного, якщо не брати до уваги встромлену в центрі півтораметрову жердину, на яку було насаджено відрізану голову великого собаки. З рани на шиї капала свіжа кров, тобто тварину вбили недавно. Але найжахливіше, що Симона впізнала пса консьєржа Карла, від чого її одразу знудило.

— Я ж просив тебе не йти туди, — Мартін притиснув до себе тремтячу всім тілом Симону. — Ну чому ти ніколи мене не слухаєш?

— Боже мій, хто міг таке вчинити? Це схоже на бійню, — вона вчепилася в чоловіка залізною хваткою, наче боялася, що він кине її напризволяще. — І головне, навіщо?

— Не знаю і знати не хочу! Краще вибираймось звідси. Щось мені це не подобається.

Симона підвела переляканий погляд.

— Ти хочеш сказати... — вона запнулася на півслові, коли до неї дійшов зміст останньої фрази, — ...за нами хтось стежить?

— Я цього не виключаю. Тому краще не ризикувати. Хтозна, що ще цьому психу спаде на думку.

У Симони попливли кола перед очима, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб впоратися з новою хвилею нудоти.

Невже все починається знову, і відрізана голова Джокера призначалася саме їй? Тобто чоловік у чорному пальті й не думав зникати, а зробив лише короткий передих, який вона прийняла за капітуляцію. Але що він хотів цим сказати? Що їй теж відріже голову?

Вибравшись з кущів, молоді люди повернулися до машини, де Мартін усадив свою супутницю на переднє сидіння, а сам швидко зібрав залишки трапези й закинув їх до багажника. Вже за кілька хвилин вони виїхали на трасу та помчали в напрямку міста. Мартін увімкнув спокійну музику, під яку Симона непомітно для себе задрімала. Прокинулися вона від гучного гарчання чийогось двигуна.

— Що відбувається? — вона неохоче розплющила очі.

— Нас хтось переслідує, — відповів Мартін і кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Не здивуюсь, якщо це той тип, що відрубав собаці голову.

— Чому ти так вирішив? — Симона перелякано розвернулася на сидінні та подивилася у вікно, але через рясний дощ змогла розгледіти лише здоровезний темний силует. Ймовірно, це був позашляховик або пікап, двигун якого працював настільки гучно, що перекривав звуки музики.

— Тому що водій поводиться дивно, — Мартін роздратовано вимкнув приймача. — Хоча я можу помилятися, і це зовсім інший псих. Адже з психами у світі все гаразд.

Симона ніяк не відреагувала на його жарт.

— І давно він їде за нами?

— Кілька хвилин.

— Може, відірвемося від нього?

— Добре, як скажеш. Але тоді тримайся міцніше.

Чоловік натиснув на педаль акселератора, і машина понеслася вперед, залишаючи переслідувача далеко позаду. Однак той швидко наздогнав їх і знов став у хвіст. Мартін спересердя заскреготів зубами.

— Це ми ще подивимося, хто кого, — він міцніше вчепився у кермо, явно бажаючи не поступатися своєму супротивнику.

Симона заплющила очі — її нерви нагадували натягнуту струну. До того ж, ситуацію ускладнював сильний дощ: він бив у лобове скло, чим значно погіршував видимість; їхню автівку весь час кидало то вліво, то вправо, заносило на мокрому асфальті, наче на льоду. Несподівано дорога зробила крутий віраж, і Мартін був змушений скинути швидкість, що дозволило їхньому переслідувачеві, виїхавши на зустрічну смугу, порівнятися з джипом. Тепер можна було розгледіти величезний чорний пікап погрозливого вигляду.

— Що він робить? — Симона нервово засовалася на сидінні, одночасно намагаючись розгледіти крізь тоноване скло, хто сидить за кермом.

— Хоче показати, який він крутезний, — відповів Мартін і вдруге додав швидкості.