Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Я ніби все перевірила перед виходом.

— Тоді ходімо і подивімося. Не стирчатимемо ж ми тут цілий день.

Мартін легенько штовхнув двері, готовий до будь-якої несподіванки, але те, що вони побачили, перевершило всі їхні очікування: дверцята шафок у передпокої було відчинено навстіж, на підлозі валявся одяг, розірвані фотографії, які витягли з картонних коробок. На стіні красувався напис «ПОМРИ, СТЕРВО», зроблений фарбою з балончика. Проте одним передпокоєм не обійшлося. Кімнатою теж було розкидано речі, подушки з канапи, перекинуті стільці, а також зірвані зі стін картини й естампи. Ескізи для нового проєкту, які до цього стопою лежали на столі, тепер були схожі на купу сміття. З-під письмового столу виглядав краєчок ноутбука з тріснутою кришкою. Але найбільше Симону засмутив розбитий горщик з її улюбленою квіткою.

— Навіщо вони це зробили? Кому він заважав?

Вона підбігла до вікна і, опустившись на коліна, з обережністю підняла з підлоги зламану рослину. З її грудей вирвалося ридання.

— Благаю тебе, не плач, — Мартін сів поруч та обійняв її за плечі. — Ну що тут поробиш? Мабуть, якимось відморозкам захотілося розважитися. Звичайні покидьки.

— Я так не думаю.

— Чому?

— Навряд чи б звичайні хулігани написали на стіні «ПОМРИ, СТЕРВО».

— Тоді хто?

— У мене є одне припущення, — Симона останній раз шмигнула носом і витерла сльози, — але я не знаю, як ти до цього поставишся.

Мартін з подивом підвів одну брову:

— Про що йде мова?

— Про те, що в той день, коли ми з тобою познайомилися, я декого бачила.

— Кого ж?

— Я бачила Алека.

— Алека? — ще більше здивувався Мартін. — Того самого приятеля, який зник у горах?

— Ага, — Симона зробила паузу, щоб звести дух. — Це було наче грім серед ясного неба. Мене ледве не паралізувало. Я стільки років жила з надією, що він не загинув, а тут злякалася, наче дитина. І виявляється, недаремно. Пізніше я дізналася, що Яна збила автівка, і мені стало зрозуміло, для чого Алек повернувся.

— Гадаєш, він повернувся помститися вам?

— Без сумніву, інакше б він не ховався.

— Тобто, пробиті колеса на стоянці, сьогоднішнє шоу з відрізаною собачою головою та перегони на дорозі — ця справа рук твого приятеля?

— Схоже на те. Принаймні нічим іншим я це не можу пояснити.

— Але чому ти впевнена, що це саме Алек? І чому ти мовчала?

— Я не знаю. Мабуть, боялася тебе втратити.

Мартін не відповів, і Симона, відвернувшись, заплющила очі. Увесь світ навколо неї руйнувався, мов картковий будиночок. Тільки зараз вона починала розуміти, що минуле нікуди не щезло. Воно причаїлося та чекало на слушну мить, щоб накинутися на неї з новою силою. Щоб відкушувати від її душі по маленькому шматочку, поки нічого не залишиться. Нічого, крім голого манекена, бездушної оболонки, яка не здатна ні любити, ні відчувати, ні тягнутися до світла. Живильне середовище для самотності. Висохле русло річки, наповнене нікому не потрібним камінням.

Нарешті Симона вимовила:

— Слухай, може, варто викликати поліцію?

— Як хочеш, але який в цьому сенс? — чоловік підвівся з підлоги та допоміг зробити те саме Симоні. — Навряд чи їм вдасться когось знайти. Тим паче, нічого не вкрадено. Чи я помиляюся?

— Твоя правда, навіть ноутбук не взяли.

— Про це я й кажу. Краще поїдемо до мене, тобі треба як слід відпочити та прийти до тями. Уявляєш, скільки часу доведеться провести в поліції?

— І залишити все в такому стані?

— Так буде краще. Ти маєш втомлений вигляд.

— Я дійсно почуваюся кепсько. Гаразд, приберу тут, коли повернуся.

Симона ще раз оглянула кімнату, важко зітхнула та попрямувала до дверей.

Усю дорогу, поки вони їхали до Мартіна, вона розмірковувала про сьогоднішні події, але так і не змогла зробити конкретних висновків. Єдине, що не викликало анінайменших сумнівів — жорстока гра на виживання продовжувалася. І не так вже й важливо, хто її почав: Алек чи хтось інший. Питання полягало лише в тому, чи не припускається вона помилки, втягуючи у цю справу Мартіна. Адже у своєму бажанні захистити її, він сам ставав мішенню для вбивці, який, судячи з усього, і не збирався зупинятися.

Свою квартиру Мартін називав «недопенхауз» через її розташування на передостанньому поверсі багатоповерхівки. Симона бувала тут раніше — їй одразу сподобалося оформлення приміщень. Стіни вітальні-студії являли собою цегляну кладку, яка жодного разу не бачила пензля маляра, але при цьому дивовижним чином поєднувалася з темною мармуровою підлогою та високою стелею. Саме помешкання було поділено на декілька функціональних зон: безпосередньо біля входу тулилася маленька кухня з холодильником та електричною плитою; далі, в глибині кімнати, стояли обідній стіл, диван і декілька зручних крісел. Стіни прикрашали світлини джазових виконавців, плакати, старі платівки в скляних рамках і навіть декілька музичних інструментів, про походження яких можна було тільки здогадуватися.