Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

І що тепер робити? Будити Мартіна? А якщо це справді розігралася її уява?

Дівчина обережно торкнулася ручки, щоб упевнитися, що двері міцно замкнені, після чого повернулася до спальні та залізла під ковдру. Вона спробувала себе опанувати, заспокоюючи тим, що таке може трапитися з ким завгодно, і через деякий час знову заснула. Розбудив її телефон Мартіна, який у сусідній кімнаті награвав популярну джазову мелодію «Хеллоу, Доллі!» у виконанні Луї Армстронга. Симона розплющила очі. Нічна пригода практично вивітрилася у неї з голови. Кімнату наповнювало яскраве сонячне світло, ніздрі лоскотав аромат кави.

Двері відчинилися і на порозі з'явився Мартін. В руках він тримав тацю, на якій стояли філіжанка кави, тарілка з омлетом та тости.

— Так і думав, що дзвінок тебе розбудить, — Мартін поставив тацю на ліжко і сів поруч. — Я приніс тобі сніданок.

— А ти що, не будеш?

— Я вже поїв і просто зараз зникаю. Мені треба їхати на новий об'єкт — там сталася якась аварія. Але ти можеш залишатися тут, скільки захочеш. І взагалі, я вважаю, тобі краще поки пожити у мене.

— Спасибі, це дуже мило з твого боку, — Симона піднесла гарячу каву до рота й зробила обережний ковток. Вона вирішила поки не розповідати Мартіну про нічні події. — Але мені однаково треба з'їздити додому, тим паче, якщо ти йдеш. Візьму там деякі речі, може, приберуся. Ти даси мені ключі від своєї квартири?

— Звичайно, я покладу їх на журнальний столик. Саме там я залишу і перцевий балончик. Візьми його з собою про всяк випадок. Домовилися? — Мартін звівся на ноги та поцілував її у маківку. — Гаразд, мені час бігти. І прошу тебе, будь обережна. Ти сама бачила, на що цей тип здатний.

— Слухаюся, мій генерале, — Симона браво козирнула. — Обіцяю бути обережною.

— От і молодець, — Мартін махнув на прощання рукою та вийшов зі спальні. За хвилину грюкнули вхідні двері.

Симона неспішно доїла сніданок, а потім зробила собі гарячу ванну з пишною піною, де просиділа деякий час — поспішати їй було нікуди. Наостанок вона помила посуд, застелила ліжко, одягнулася і, прихопивши перцевий балончик разом з ключами, вирушила додому, щоб там прибратися. Попри чудову погоду, вона не схотіла йти пішки, а спустилася в метро. Недільного ранку в підземці було небагато людей: на платформі стояла сімейна пара з двома дітьми, бабуся у квітчастому плащі, молода дівчина з великою валізою та зграйка галасливих підлітків. Поступово підтягувалися й інші пасажири, але Симона не звертала на них уваги. Вона обмірковувала сьогоднішнє прибирання. Мабуть, варто буде почати з передпокою, а вже потім переходити до кімнати, враховуючи, що ночувати у квартирі вона не збирається. Та раптом її погляд зупинився на темній чоловічій постаті на протилежному боці платформи. Це був той самий чоловік у чорному пальті, якого Симона сподівалася більше ніколи не побачити. Він дивився на неї з викликом, наче хотів сказати: «Я прийшов за тобою, дорогенька! Ну що, тепер тобі лячно?» Нижню частину його обличчя, як і раніше, затуляв високий комір, заважаючи зрозуміти, хто це — примара з минулого життя чи всього лише жалюгідна підробка.

«Цікаво, як довго це триватиме? Поки не трапиться нагода, щоб мене прикінчити? Ну ні! Більше ти мене не залякаєш, хто б ти не був! Тепер моя черга стати мисливцем, що вистежує звіра».

Симона зірвалася з місця і, проминувши скляні двері, помчала щодуху до платформи, де перебував чоловік у чорному пальті. Її не хвилювали наслідки — просто набридло виступати в ролі жертви, яка не здатна дати гідну відсіч нахабному покидьку. В її розпорядженні залишалися лічені секунди, оскільки до платформи якраз під'їхав черговий потяг. Але вона все ж таки встигла заскочити слідом за незнайомцем, після чого поїзд рушив і почав повільно набирати швидкість. Можна було вважати, що пів справи зроблено. Хоча... Симона сама поки не визначилася, чого хоче більше — порозумітися чи простежити за цим дивним суб'єктом. Може, якщо вона дізнається, де він мешкає, це допоможе їй розкрити його особу. Хай там як, дівчина не збиралася відступати попри здоровий глузд і настирливий внутрішній голос.

Потяг під'їхав до наступної станції, і Алек чи той, хто прикидався ним, покинувши вагон, попрямував до виходу разом з іншими пасажирами. Симона ні на крок від нього не відставала — вона забула про все на світі: і про те, що наражається на небезпеку, і про те, що пообіцяла Мартіну бути обережною. Яка вже тут обережність! Чоловік у чорному пальті полишив підземний тунель, завернув у бічний рукав і, дійшовши до сходів, швидко піднявся на поверхню. Здавалося, дівчину він не помічає, що її цілком влаштовувало. Вона теж збігла сходами нагору, проте через яскраве сонячне світло помітила свого опонента лише перед тим, як той зник за воротами недобудованого стадіону.