Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

На ту мить, коли вона закінчила свою розповідь, на місто зійшли сіро-димчасті сутінки, а вздовж алеї спалахнули ліхтарі. Помітно похолоднішало — настав час повертатися.

— Змерзла? — Мартін обійняв Симону за плечі.

— Трохи, — вона охоче притиснулася до нього — на ній було легке пальто з тонкої вовни.

З головної алеї молоді люди ступили на вузьку стежину, яка звивалася серед дерев, і попрямували до головних воріт. Це дозволяло їм скоротити шлях і вже за кілька хвилин вони залишили межі парку.

— Мені дуже шкода твого друга, — Мартін нарешті випустив Симону з обіймів, — але дозволь дати тобі пораду. Викинь все з голови, інакше згориш, позбудешся життєвої сили. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Симона уважно подивилася на свого супутника.

— Це пролунало так, ніби ти теж втратив близьку людину.

— Ти вгадала. Але зараз мені не хочеться це обговорювати, — відповів Мартін. — Гайда вечеряти. Я страшенно зголоднів.

Щоб потрапити на стоянку машин, їм залишалося перейти на інший бік вулиці.

— А куди ми поїдемо?

— На твій вибір.

— Тоді пропоную «Neapolitano».

— Ми там були позавчора.

— Ну то й що? Там смачна піца.

Мартін задумливо почухав підборіддя.

— Я пропоную дещо інше. У мене є на прикметі один японський ресторан...

— Нізащо! — перервала його Симона та заперечливо помотала головою. — Ніхто і ніколи не змусить мене їсти сиру рибу.

— Дурненька, я не примушую тебе їсти сиру рибу, — поблажливо усміхнувся чоловік. — В японській кухні й без неї багато чудових страв.

— Ну добре, якщо ти наполягаєш. Тільки відразу скажу — це погана ідея. А раптом мені там не сподобається?

— Тоді підемо в інше місце.

Стоянка, де Мартін залишив автомобіль, виглядала безлюдною, і тільки самотній ліхтар блимав холодним світлом, наче на нього напала гикавка. Чоловік відкрив дверцята, збираючись усадити всередину Симону, коли помітив, що переднє колесо в машині спущене.

— Якого біса?..

Присівши навпочіпки, він оглянув колесо більш ретельно та виявив збоку розріз завдовжки у три сантиметри.

— У чому справа? — його занепокоєння передалося й Симоні. — Щось сталося?

— Якісь покидьки порізали шини, — відповів Мартін, перейшовши до заднього колеса, яке виглядало не краще за переднє. — Доведеться викликати евакуатор.

— Може, ти просто на щось наїхав? — припустила Симона, хоча і сама в це не дуже вірила.

— Обома колесами зразу? Навряд чи. Ні, тут явно попрацювали ножем. Бачиш, які чіткі краї?

«Невже він і до Мартіна добрався?» — подумала Симона, проте вголос вимовила інше.

— Не розумію, навіщо комусь навмисно пробивати твої шини? Мабуть, це були підлітки.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — Мартін витяг з кишені телефон. — Я викличу тобі таксі. Добре? Боюся, залишок вечора мені доведеться провести на станції техобслуговування.

— Не треба таксі, я дійду пішки. Буду вдома за десять хвилин.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Тільки зателефонуй, коли будеш на місці, — Мартін притягнув до себе Симону та поцілував у губи.

— Домовились, — вона вислизнула з його обіймів і попрямувала освітленою частиною вулиці до свого будинку, який був розташований у двох кварталах від парку.

Усю дорогу Симона розмірковувала про те, чи міг це бути чоловік у чорному пальті. Але навіщо йому знадобилося різати шини? Хотів показати, що вона у його руках і нікуди не подінеться? Що він покарає її будь-якої миті? Невже переслідувач в курсі її стосунків з Мартіном? Симона здригнулася від думки, що за нею хтось стежив, а вона цього навіть не помітила.

Дівчина прискорила крок і, опинившись біля будинку, швидко забігла до під'їзду. Внизу, у парадному чергував Карл, який сидів за столом та зосереджено читав газету. На ньому був ідеально відпрасований формений піджак і білосніжна сорочка, застебнута на всі ґудзики. Симона не бажала ні з ким розмовляти, тому коротко привіталася з чоловіком та попрямувала до ліфта. Єдине, про що вона мріяла, це прийняти гарячий душ і лягти спати, оскільки сьогоднішній день виявився для неї занадто складним. Останні події вимотали її остаточно. Симона піднялася на четвертий поверх і дістала ключі з сумочки. Вона піднесла ключ до замка, коли помітила, що двері її квартири відчинено, а з щілини пробивається тонкий промінь світла.

«Що, чорт забирай, це означає? — Симона перелякано завмерла на місці. — Хтось влаштував пастку? Ну ні, голубчику, мене так просто не обдуриш».

Не відриваючи погляду від дверей, вона позадкувала до ліфта, який все ще стояв на її поверсі, і вже через декілька секунд знову була у холі.