Алексей Волков - Вовчий місяць

— Чому на кухаря?

— А що — зле? Ліпше «дур» малоліткам продавати і самому колотися? Кабак нормальний хочу відкрити. От і будеш там шеф-кухарем. Не кинеш — власними руками задавлю.

— Кину, — пообіцяв Василь, — гадом буду — кину! А зараз… мені б… хоч якось… Здохну до післязавтра! Нічого не зможу! Засиплемось…

— Не засиплемось, — похмуро всміхнувся Денис. — Навпаки. Нехай бачать, що тобі зовсім кепсько. Все, чеши додому. І запам’ятай — по цій «трубі» лише зі мною. Ну! Візьми себе в руки!

Хитаючись, Василь підвівся і тихо, немов тінь, вислизнув за двері, а за кілька хвилин його скулена постать промайнула на валу й зникла за деревами. На обличчі Дениса не лишилося жодних емоцій, наче й не було зустрічі з братом, якого не бачив більше п’ятнадцяти років. Кам’яний вираз застиг на ньому і лише швидкий погляд глибоко посаджених очей якось по-звірячому зондував усе навкруг. Рука потяглася під припалий пилюкою рубероїд і знайшла брудний пакунок. Інша розгорнула тканину й витягла пістолет. Матово зблиснули витерті грані. Зваживши зброю, Денис відправив її до внутрішньої кишені пальто.

Відтепер її місце було там.

У вечірньому лісі такої пори майже ніч. Темрява миттєво ловить за очі. Ось щойно ще читалося застереження на пачці цигарок, а за кілька хвилин вже не бачиш, куди вганяєш штик лопати. Забракло зовсім трішки. «Чорний» шукач фонило так, що Богдан, відклавши його, взявся до звичайного. От тепер звичне у таких випадках «ого…» прохопилося несамохіть.

Ого…

Там було щось таке… Здавалося, зараз скінчиться земля і почнеться одне суцільне залізо. Саме залізо. Та ніч насувалася швидко й невідворотно. На мить ставши, Богдан відчув колотун. Усе ж мокре. Цілий день копав. Боліла спина й пекли долоні. Стоп. Хоч як кортіло, а здоровий глузд наказував зупинитися. Однаково зараз нічого не розбереш. Завтра з першими проблисками світанку — сюди. І це вже буде зовсім інша музика. Щось таке не сиділо, ні — товклося у середині, що геть усе навколо втратило сенс. Залишилося дві речі — він і те, що у нетрях.

А руки продовжували роботу. Штик рискаля наштовхнувся на тверде. Дзенькнуло глухо та переконливо. Ось і воно. Десять сантиметрів убік — і той самий ефект. Ще далі — тут належало копнути глибше. І знову. Знайшов.

Руки тремтіли не так від перевантаження, як від хвилювання. Що це? Військовий склад? Що у середині? А може уламки гармат? Отак їх покалічених поскидали у байрак і засипали, щоб ворог не скористався. А може… Може просто лист грубої бляхи, забутий робочими під час демонтажу залізниці. Усього-навсього. І це найбільш імовірний варіант. А там, у другій балці, до якої ще не дійшли руки, такий самий, як дві краплі.

Рискаль, наче не згодний з подібним ходом думок, отримав друге дихання. Дзенькало постійно і невдовзі земля вже не набиралася й не викидалася. Час братися до іншого інструменту. Ні, таки пізно. Скинувши рукавиці, Богдан обмацав фрагменти, що проступали з надр. Пальці зосереджено товкли болото, обстежуючи нерівності. Проте, очі вбирали лиш морок. Це була не бляха.

Спав погано. Відмивши й намастивши кремом руки, перевдягся у сухе й ліг. У такому стані багато можна дати за гарячий душ хоча б на три хвилини. Ну, хоча б на дві! На одну… Уявив, як гарячі струмені змивають піт та бруд, тіло свіжішає й набирає сили. А тоді повноцінний сон. Мрії мої, мрії… Перекрутившись на сидушці, він заплющив очі.

А зранку вони розплющилися ще удосвіта. Дивно, але в тілі відчувалася бадьорість. Опустивши скло, хапонув свіжого повітря. В лісі туман. Богдан вмивався довго і з задоволенням, заким у наметі на таганку варилася кава. Пилося швидко. Двічі ковтнув чогось, щоб потім не муляло. Під грудьми хололо. Що ж там? Тільки б не склад зі снарядами. Що цього разу підкине копацька вдача? Яким буде її передноворічний подарунок?

Коли розвиднілося достатньо, тамуючи хвилювання, він рушив по схилу. Скочивши в яму, обдивився і змів залишки ґрунту з того, що вперто не бажало визначатися. Дивина та й годі. Швидко відчистивши болото, побачив іржаву поверхню, майже рівну, що ішла навскоси. Ну, тримайся…

Працювалося легко і швидко. День є день. Натхнення подвоювало сили. Міняючи рискаль на шкребки та металеву щітку, Богдан поступово відвойовував у земних надр щось незрозуміле і велике. Контури того, що відкопували руки, не збиралися звужуватися углиб, а навпаки розходилися на всі боки. Та зрештою з’явився кут. Суміжна поверхня опускалася строго донизу. Оце діла… Такий собі металевий бункер? Звідки?! Ото було б…