Алексей Волков - Вовчий місяць

Тепер варто було починати. Теоретично вузька смуга місцини довжиною у сотню кілометрів, досі вільна від зазіхань неграмотних копачів, була справжнім Клондайком. Де як не навколо залізниці, якою усе везлося, можна надибати різного роду знахідки! Покинута техніка, підземні склади… Лісиста місцина поблизу лінії фронту з ідеальними можливостями для транспортування.

Залишок сезону, цілковито й дурно відданого римлянам, становив неповний місяць. Проживши його у лісі, Богдан видобув не один корець болтів, якими кріпили рейки до шпал і котрі залягали переважно на глибині до двадцяти сантиметрів. Усе це «залізобетонно» підтверджувало гіпотезу існування залізничної гілки і чітко визначало її напрямок. Шукати ж по-справжньому належало на відстані кількасот метрів по обидва боки, а це потребувало стільки часу!

Обираючи вигідні ділянки для можливого влаштування складів, він несподівано натрапив на доволі велике поховання і довго не міг розібратися, кому воно належить. Та обставина, що загиблі не мали жодних регалій, свідчила про одне — кладовище є місцем масової страти людей. Кілька куль, знайдених серед кісток, підтверджували припущення. Місце належало привести до первинного стану і забратися геть. Навіть серед «бєзбашенних» копачів існує правило — не плюндрувати знайдених могил. Богдан завжди ставився до подібних місць з особливою шаною. А віднедавна, після знайомства у нетрях інтернету з головою одного з обласних товариств «Спадщина», ще й почав повідомляти координати таких місць. Будучи бідними, немов церковні миші, у розграбованій державі подібні товариства існували як видимість прогресивного статусу і реально могли надзвичайно мало. Навіть після отримання таких даних чекати на появу тут відповідних структур можна не раніше, ніж через рік-півтора.

Поховання забрало дорогий час. Двічі металошукач виловив сторонні речі, що не мали стосунку до загиблих, а були тут випадковими. Староримська монета та застібка з плаща легіонера — доволі часті знахідки археологів-ентузіастів у цих місцях. Ще одна монета, неймовірно пошкоджена, була італійською або ж іспанською, проте значно старішою від похованих кісток — орієнтовно сімнадцяте сторіччя. Самі по собі ці знахідки мало що вартували, проте затримали його на місці, змусивши розбиратися що й до чого.

І ось наприкінці дощового листопада, коли давно вже належало махнути на все рукою і готуватись до зими, сталися події, що різко змінили плани. Богдан знайшов два місця, де металошукач, розрахований виключно на «чорне», проте здатний «бачити» глибше, зафіксував ущільнення маси. Водночас змінилися метеорологічні прогнози і сніг з морозами несподівано відкотилися за Різдво. Сезон, що так вимучив його, обіцяв продовження. Хто б міг таким знехтувати?!

Десь глибоко в душі не надто вірилося, що за якихось два тижні сльотавої зими вдасться вирівняти стан справ, але щонайменше одна експедиція таки мала відбутися. Інакше спокою не матимеш до весни. З’їздивши на три дні додому, відмивши по-людськи руки, чистий та виспаний він знайшов сили й натхнення повернутися і тепер лежав у спальнику, скрутившись калачиком на задньому сидінні «лендровера», що попри усі неординарні позашляхові якості був ровесником мало не самого Уінстона Черчиля.

Останньої миті, коли вже огортав сон, з’явилась якась упевненість у завтрашньому дні. Упевненість та віра в удачу. Той, хто у відповідь на негаразди лиш по-новій закачує рукави, рано чи пізно досягає мети. Треба лиш сподіватися і не шкодувати зусиль.

Василь стояв на розі вулиць Пушкіна і Наливайка й боязко озирався. Його худа скулена постать втиснулася у тінь понівеченого негодою каштана і здригалася від уявного майбутнього. Із закапелків колишнього овочевого магазину, а тепер маркету викидали й вантажили до буса порожні ящики. Овочевий, куди мама посилала по бараболю й моркву, згадався не випадково. Спогади з далекого дитинства наринули хвилею й змусили здригнутися та сховати голову у плечі. Будь-яку людину, котрій довелося пережити важкі часи, законно цікавить питання: де оте найгірше — вже у минулому чи ще попереду? Василь ніколи не переймався подібним, адже був твердо переконаний — у майбутньому.

Той, хто швидким упевненим кроком наближався з протилежного боку, аніж очікувалося, ніяк не був схожий на людину, котру нещасний так чекав і з якою пов’язував стільки надій. Жилавий широкоплечий чоловік з худим обличчям у довгому пальто наопашки насунувся несподівано близько і обійняв його, притуливши голову до себе.