Алексей Волков - Вовчий місяць

— Буде зроблено, патроне. Не сумнівайтеся.

Вийнявши «флешку», Батістон вимкнув екран.

Проте, щось завадило йому вийти. За роки вірної служби він вивчив свого боса і зараз бачив, що залишається ще щось, останнє, недоказане. Тому й завмер на мить в отворі дверей.

— І ще одне, Дієго, — Дель-Боска підвівся і наблизився до нього упритул. — Підготовка так чи інакше забере кілька днів. Тому… мені дуже б хотілося ще раз на прощання вийти в океан. Накажи приготувати сейнер. На післязавтра.

Ця картина постала в очах дона Маріо несамохіть. Хвилі, що гойдають судно, і океан — хоч куди глянь. Солоні бризки в обличчя, скрип лебідки і живе срібло, що переливається, сиплеться, грає, коли стомлені руки тягнуть сіті. Густе вологе повітря заходить у груди разом із рибним запахом під вигуки команди. І відчуття, що є у цьому світі щось цінне, справжнє, своє.

Заднє колесо джипа ще глибше забурилося у болото, перемішане з прілим листям. Занедбана лісова дорога йшла нагору, водночас різко повертаючи праворуч. Колії, ще давно вибиті «Уралами», що возили ліс, збереглися дотепер, коли возити вже нічого. Натомість поміж кинутого напівзогнилого гілля порозросталися чагарники, роблячи ліс непридатним ні для чого. У жодній країні не знайдеш чогось подібного. Проте тут, у царстві суцільного безмежжя, така ситуація — нормальне явище. Кілька градацій лісників різного штабу, що пройшлися угіддями за час існування «своєї» держави, зуміли до ноги винищити багату й живописну місцину. Деревина кралася похапки. Менш цінне кидалося просто на місці, захаращуючи довкілля. Грубий кругляк вивозився за «бугор», набиваючи кишені чиновників, не схильних замислюватися стосовно долі країни, та годуючи родини простих лісорубів, які час від часу скрушно хитали головами, проте жували справно. Ті, хто до пори до часу стояли сходинкою нижче, хижо заздрили, очікуючи, коли більш вдатні, понаїдавшись, втечуть або ж сядуть, — і тоді приходили самі, продовжуючи «святу» справу. Одна плеяда змінювала іншу і здавалося, цього багатства вистачить на усіх.

Забракло. Принаймні тепер тут робити було нічого. Не лише їм — взагалі нікому. Грибникам, мисливцям, селянам — усім, кого вабив ліс. Нікчемний чагарник утворив джунглі обабіч зарослих папороттю колій, даючи повне право буржуям та мафіозі на кшталт Дель-Боски вважати помийною ямою не лише це конкретне місце — взагалі цілу соціально-біологічну нішу, де відбуваються подібні явища.

Богдан виліз із машини і, брязнувши дверцятами, обійшов навколо. Сталося найгірше — його «бобик» намірився сісти на «живіт». Колеса шарпонуло убік по мокрій багнюці, і тепер навіть високий кліренс машини не рятував від прикрості. Хоч як крути — це не «Урал». Сидіти тепер як не до нового пришестя, то до Нового року поза сумнівами.

Скочивши до кабіни, він максимально викрутив передні колеса. Трошки назад — мусило 6 піти. І одночасно вбік, вискочити з колії. Тільки б не перестаратися, інакше кранти. Розверне впоперек, затягне у чагарник — тоді хоч стріляйся. Звідси вже ніхто не витягне.

Понижена передача. Мотор збільшив оберти. Ну, з Богом. Ну!

Джип смикнувся і, викинувши колесами зайву порцію болота, засів ще глибше. Гаплик. Треба ж було! Хоча, чого ж… Ще б трошки! А інакше — щодня туди й назад по два з половиною кілометри. Плюс машина близько села. Зайві очі не потрібні. Однаково треба якось долізти туди. Нічого. Ще не вечір.

Розчинивши задні дверцята, Богдан витяг домкрати й лебідку. Спокійно. Є час. Вдягнувши рукавиці, він піднімав по черзі колеса, мостив під них хмиз і патики. Піт рясно стікав по скронях. Ще раз. Тепер досить. Домкрат ліг до багажника і, забивши у пень металевий кілок, Богдан нарихтував механізм. Рушати своїм ходом небезпечно — знову скине і тоді двогодинна праця котові під хвіст. Напнувся трос і передок джипа націлився догори. Аби витримало. Ну ось…

Завів мотор. Тепер спокійно. Поволеньки, на силовій передачі його «бобик» рухався вперед і помалу входив у поворот. Тричі довелося вилазити і контролювати положення коліс. Усе. Цього разу пощастило. Далі несподіванок не буде. Машину кидало на горбах, перед щораз занурювався у чорну стоячу багнюку, що розліталася по чагарях і лепехами ляпала на дах та вікна. Останнє гибле місце. Ну! Гахнувши пузом у чергову баюру, його «броник» таки виліз на пагорб.

На місці. Руки тремтіли від перенапруги та хвилювання. Нічого. Тепер залишається виключно приємне. Відкоркувавши банку пива, він спорожнив її одним духом. Відпустило. Від куртки йшла пара. Настрій покращав сам собою. Чого було нервувати? Місце для табора — краще не знайдеш. Якихось сто кроків звідси — і вже ніхто не побачить.