Алексей Волков - Вовчий місяць

— Васильку… Це ти? Чого мовчиш? Що з тобою? Ти що, п’єш?

У відповідь той лише дрібно трусився. Сльози залили очі.

— На голці?! Колешся, падло…

Міцні руки притягли Василя до грудей і так вони стояли кілька секунд. Невже оце нещастя — його брат? Скільки ж років? Відсторонившись, затуманеними очима Василь розглядав Дениса, намагаючись зловити знайомі риси. Щось таки є. Але звідки оці очі, сивина? І погляд…

— Діньку, це ти?

— Атож бо… Ходімо. Ходімо звідси. Нікого за собою не притяг?

— Нікого, точно.

— Еге… Ти ж наче у тумані. Давно брав дозу?

— Вже досить…

— Горе ти кончене… Пішли.

— Куди?

— Та ж не до готелю, звісно. І не до тебе. Ходи, розповіси усе толком. А тоді подумаємо, що з тобою робити. Забив би с-суку…

Автобус довіз до кінцевої зупинки і, вийшовши, вони заглибились у територію відстійників. Похилена буда мала служити місцем зустрічі й сховищем до настання темряви. У кутку стояла заплічна спортивна сумка. Витягши з неї кульок, Денис нарізав балик і простяг братові.

— Їж.

— Не хочу.

— Їж, кажу! І розповідай.

— Краще ти. Я ж про тебе зовсім нічого. Де був увесь час? Ми думали…

— У тебе проблеми, не у мене, — заперечив Денис. — Тож давай по суті і без сопель.

— А звідки ж ти дізнався?

— Нізвідки. Рідна кров, напевно. Так сталося, що мусив таки завернути сюди. Не втримався, задзвонив.

— А мати як помирала, у холоді та без ліків — тобі рідна кров нічого не підказувала?

Здавалося, Василь навіть злякався власних слів і несамохіть зіщулився в очікуванні цілком законного стусана.

— Нічого, — спокійно відповів брат. — Кажеш, півтора року… Це десь літом… Хоча, було якесь паскудне відчуття. Але при таких справах, як у мене, воно завжди паскудне. То звідки, ти кажеш, ті уроди?

— З Дуляївської області. Але тут увесь час сидять. Кришу мають. Круті вони.

— Пусте, — заспокоїв Денис. — Не переймайся. Скільки там було «дурі»?

— На сорок «штук»…

— Це добре.

— Що ж доброго?!

— Якби на п’ять — то замало, щоб рейвах такий здіймати. Якби на чотириста — то забагато, щоб вони самі усе вирішували. А на сорок — якраз те що треба. І тим, хто кришує, будь певен, вони ані слова не сказали. Якраз той капіталець, щоб самим на тобі заробити. Так що усе вдало, братухо.

— І що тепер?

— Нічого. Завалю їх і по всьому.

— Як — завалиш?!

— Мовчки. Ніхто ж не знатиме, що вони тебе приплутали, що на «лічильник» поставили. Що обіцявся ти їм післязавтра о п’ятій усе принести. Розумієш? Такі справи робляться однаково як у вас, так і у нас. Завалю цих лохів і з кінцями. Поїдеш зі мною, на «казахи». І там можна жити, побачиш. І з голки тебе, паскуду, там знімуть. Шкода, хату не встиг продати. Ну, так вже й лишиться. Біс із нею.

— Боюся я, Діньку, — прошепотів Василь.

— Подивися на себе, — глузливо промовив той. — На твоєму місці і я боявся б. Нічого. Зараз підеш додому. Як задзвонять — скажеш, що за продаж «хати» вже домовився, бабло матимеш післязавтра в обід. Я прийду як зовсім стемніє. Приготуй, щоб вода була тепла, помитися. І бритва. Та й разом спокійніше ночувати. Не бійся. Кінчимо їх і по всьому.

Запала тиша. Кожен думав своє.

— Діньку, — нарешті озвався Василь. — А тобі вже приходилося?

— Про що ти?

— Ну… валити когось.

— А ти гадав, я уперше такий впевнений?

— Ти… кілер?

— Ні. Не кілер. Але доводилося пару разів. У таких справах бував… Не сци, прорвемось.

— Я… на мене краще не покладатись.

— А я й не збираюся. Сам. Все, годі накручувати. Помовч. Краще про маму розкажи. Як жили?

— Різно… А ти… Скажи, Діньку, це ти його тоді завалив? Правда, виходить? Чи все-таки…

— Правда, — важко зітхнув Денис. — Я й завалив. По дурості. Хотів крутішим від пацанів бути, їхня крутість у татових бабках була. А моя… гадав — справжня. Ну а потім… Хоча, вони також били. Але хто ж має бути винним, як не байстрюк? Тих відмажуть. Відмазали?

— А як же ж. Тільки… поміж людьми говорилося, що то вони, а на тебе скинули, бо ти ніхто…

— І що — зовсім їм нічого?

— Зовсім, — похитав головою Василь. — Великі люди тепер. Бізнесом займаються. А один — на міського голову навіть хотів іти.

— Біс із ними, — махнув рукою Денис. — Ми тепер також не босота. А шлях — у кожного свій.

— І машина у тебе є? — якось по-дитячому запитав менший брат.

— Звісно.

— А яка? Джип?

— Приїдемо — побачиш, — Денис жартома насунув шапку йому на очі. — Велика і чорна.

— А я що там робитиму?

— До технікуму підеш. Ще не пізно. На кухаря.