— Прийде, — упевнено повторив той. — У нього шиза на чолі написана. Бодько наш реально з «кращих синів», кому «не байдужа доля…». Зо дві ночі помучиться і задзвонить.
— А геморою з ним не боїтеся нажити? — уперше за весь час озвався стрижений. — Він мені не подобається. Кажіть що хочете — дуже не подобається, ще відтоді. От про шизу ти добре помітив. Іноді одна кострубата деталь цілу систему клинить.
— Не хвилюйся, — протер окуляри помічник. — Усе враховано. Не він перший. Нехай тільки раз обмаститься — далі піде по наїждженому. Ген продажу України наявний у кожного українця, треба лиш уміти його активізувати.
— Однаково, не розумію, — далі нудів охоронець, — на біса воно вам? Такі фінти… Самі б також пройшли. За вас що, не проголосують? Ви фігура. А цей вискочка ще підкладе свиню, побачите. Не моя компетенція, розумію, але простіше було б.
— Ото ж бо й воно, що не твоя, — повчально промовив Маркуш. — Я просто фігура, а цей… В разі чого Маркушу важче буде вивести народ на площі. За мною підуть хіба ті, хто за гроші. За ним усякі обтяжені ідеями швидше піднімуться. А хто зна чи ще не доведеться.
На якусь хвилину запала тиша. Кожен обмірковував перспективи зі своєї дзвіниці. Власні переваги та небезпеки, які могли підстерігати. Кожен малював в уяві шляхи відступу на будь-який випадок, визначаючи слабкі місця тих, хто сидів зараз поруч..
— Гаразд, припиняємо… — підбив риску Маркуш. — Якщо такі справи, час їхати до Мюнхена. Зустрінемось з отим Гансом, котрий Брігель. Почнемо розмовляти в іншому розрізі. Як ти кажеш, ген українського способу життя можна знайти у кожного європейця.
— А чого насміхатися? — скривився помічник. — Реально можна! Навіть у найпринциповішого та найцивілізованішого. Усі ж люди… Треба тільки вміти…
— То поїхали! — махнув рукою герой білбордів. — Час починати вчити Європу жити.
Той, хто залишився у залі, безпорадно озирався навколо. Чисті застелені столи з підсунутими стільцями лише підкреслювали навколишню порожнечу. Він і надалі залишався сам-один. Поруч із вистиглою кавою наполегливо вібрував телефон. Богдан розсіяно притулив трубку до вуха.
— Де ти? Що з тобою? — Янин голос не приховував переляку. — Вони сіли й поїхали, а ти не відповідаєш!
— Пробач… замислився, — в голові тисло і слова для простих відповідей підшуковувалися насилу. — Я… не знаю як вчинити.
— Що ти маєш на увазі? Чого вони хотіли? Тобі щось загрожує?
— Загрожує — слабо сказано, — повільно, проте упевнено відповів Богдан. — Не лише мені — усім нам. А я… справді не знаю.
— Можна до тебе?
— Заходь.
Система загрожувала дати збій. Його особиста система, котра завжди працювала бездоганно й ніколи не зраджувала. Там, усередині, дедалі більше палало, а відчайдушні спроби навести лад, розкласти усе по полицях та визначити алгоритм подальшої дії — не давали результату. Відчуття безвиході, як і розуміння, що однаково не зможе відсторонитися і байдуже спостерігати, охопило цілковито. Зсунувши ліктями скатертину, він поклав голову на руки.