Алексей Волков - Вовчий місяць

Він вийшов і не обертаючись зник у натовпі. Петра одразу ж пересадили назад, а Батістон зайняв місце попереду поруч із Хорхе. Запустився двигун і «пілот» взяв курс на виїзд із міста, хоча це виявилося непростим завданням. Країна повним ходом готувалася до визначної події, тому у кількох місцях центральну вулицю перегородили ремонтники. Асфальт, як заведено, кидали просто у снігову кашу, а потоки машин застрягали у нескінченних об’їздах по вузьких та горбатих вулицях, на яких більш-менш упевнено почувалися лише позашляховики. Легковики дерли животами краї заповнених багнюкою ям, автобуси застрягали на поворотах між кривими парканами, густо заляпаними болотом, що розліталося з-під коліс.

Виїзд на вже відремонтовану ділянку вулиці дещо прискорив процес, але «пілот» одразу ж став у заторі. Масштабне будівництво тут велося по обидва боки від дороги. Справа, на місці дитячого і спортивного майданчиків, дерлася у небеса будівля майбутнього готельно-розважального комплексу «Всесвіт» — одного з дітищ теперішнього керівника автодору. Стіну незакінченої споруди прикрашало гігантське полотно з емблемою Євросоюзу та написом «Наше місце в Європі». Навпроти, з лівого боку вулиці, триповерховий корпус колишньої міської лікарні, що на біду городян не зуміла вписатися у євростандарти, перебудовували в обласне управління податкової служби. У бажанні чимшвидше перетворити збиткові будівлі на прибуткові, два автокрани не змогли розминутися і перегородили проїжджу частину.

Хорхе таки вдалося зробити диво і «пілот» проскочив між ними, мало не зачепивши. Далі пішло легше. Потік транспорту порідшав. Крізь захисну лісосмугу проглядали сміттєзвалища. Рекламні полотнища закликали до наслідування «славних традицій» та «демократичного вибору».

Знак міської смуги вже бовванів попереду і Хорхе намірився вдавити педаль, коли у поле зору патрона потрапило щось знайоме. Цей білборд за розмірами та розмахом переплюнув усі раніше бачені. Старий знайомий «сеньор Маркус» чистими та ясними очима людини, якій немає що приховувати, дивився на громадян, цілком обгрунтовано розраховуючи на їхню довіру. Дель-Боска наказав зупинитися. Це справді був Борис Маркуш, кандидат від партії «Справедливість». Разом з мішками під очима фотошоп уміло знищив у його погляді агресію та хижість, страх та заздрість, втому та розчарування, тим-то не одразу його вдалося упізнати.

Якийсь час дон Маріо роздивлявся білборд, а потім, не повертаючи голови, запитав у Петра, що там написано.

— Десять років ми йшли до європейського вибору, — переклав той. — Наші жертви не повинні бути марними.

— Он як…

Те, що промурмотів собі під ніс дель-Боска, не розібрав навіть Батістон. Зате наступні слова почули усі. Обертаючи у своїх товстих пальцях дублон, наче бачив його уперше, дон Маріо думав якусь хвилину, а потім промовив:

— Хорхе, ми повертаємось.

— Куди, патроне? — не зрозумів той.

Завжди стриманий Батістон рвучко смикнувся зі свого місця, поїдаючи очима боса, у чиєму тверезому розумі завжди був упевнений і чиї рішення у більшості випадків прогнозував наперед. Мовчки дон Маріо простяг йому монету.

— Бери. Довіряю тобі. На зустріч з Бертоні ще можна встигнути, а вдома ти знаєш куди і як це прилаштувати до мого повернення.

— А… ви? — насилу вимовив той.

— Я наразі повертаюся. І усі решта зі мною. Сподіваюся, ненадовго. Є ще одна справа, яку мушу зробити. Так я вирішив.

— Яка справа, патроне? — не витримав помічник. — Я не розумію! Усі справи зроблено. У мене погане передчуття і нам слід якнайшвидше ушиватися з цієї діри, доки не знайшли справжніх пригод.

— Ти правий, Дієго, — не звертаючи уваги на його інтонації, промовив дель-Боска. — Це діра. Тільки не всі у ній… як ти казав, Педро? «Безпринципні істоти, здатні продавати геть усе…». Хоч як дивно, у ній ще живуть справжні люди.

Зранку у вівторок на розі вулиць Саксаганського та Злуки зупинився лафет для перевезення машин. І хоч у даному випадку напису «Евакуатор» не було, натовп, що густішав з кожною хвилиною, не звертав особливої уваги на зачохлену машину на ньому.

Рух людей на цьому роздоріжжі сягав апогею близько дев’ятої ранку. Автобусно-тролейбусні зупинки були заповнені і люди снували туди-сюди, зрізаючи кути на перехрестях, де у глибині височіли будинки-свічки. Здавалося, хай би скільки йшло народу — помістяться всі.

Він стояв біля вікна власного кабінету на третьому поверсі Управління і думав про своє. Різного роду проблеми сьогодні турбували як ніколи. А день лише починався. Усе треба розрулювати. На додачу після учорашнього дико боліла голова. Погляд вперто вишукував у далині оту завжди приємну картинку набережної та мосту, яку краще було б видно з останнього поверху, де не годиться влаштовувати приймальні. Звідси ж насамперед впадав у вічі рух натовпу. Ще п’ять-десять хвилин — і пролунає дзвінок, на який чекає, а заразом почне діяти прийнята пігулка. Тоді можна починати. Рука звичним рухом помацала велику бородавку під лівим вухом.