Алексей Волков - Вовчий місяць

Цього похмурого березневого дня Дороща жила звичайним життям. Працювали магазини, вулицями їздили автобуси та маршрутки, у своїх справах курсували перехожі, не замислюючись над глобальними речами. Дива не сталося. Місто не прокинулося одного прекрасного ранку вже європейським, хоч за великим рахунком усе скінчилося начебто добре. Угоду підписали, щоправда, з обмовками та нюансами.

Керманичі нації квапилися напакувати свої кишені, поки була можливість, адже часу до виборів залишалося обмаль. Пропаганда працювала у посиленому режимі, намагаючись пояснити людям, що жити стало краще, і вишукувала нові й нові аргументи на підтвердження цього. Конкуренти, що лише дерлися нагору, називали вибори у травні доленосними для країни і без міри обливали брудом тих, хто належав до нинішньої влади. Багнюки ж, не зважаючи на європейський статус, під ногами й далі не бракувало.

З огляду на ранкові години, величезна зала ресторану була порожньою. Троє відвідувачів, роззирнувшись, попрямували до столика біля вікна. Власне, вів компанію старший чоловік у довгому плащі та краватці. Інший, стрижений, замовивши для всіх каву, рушив поміж столами слідом. Богдан всівся збоку, міряючи старих знайомих настороженим поглядом. Завібрував телефон у кишені й, скориставшись паузою, він устиг прочитати есемеску. «Задзвони одразу, я чекаю та хвилююся». Пальці ковзнули по кнопках телефона, набираючи відповідь: «Не варто. Ми вже відхвилювалися на два життя кожен».

— Як поживаєте, пане Богдане? — запитав старший.

— Аби не гірше.

— Ну, гірше тепер не маємо права, — натягнуто посміхнувся той. — Не для цього страждали й боролися. Насамперед маю повноваження передати вам вітання від Бориса Франковича, його щирі співчуття з приводу передчасної смерті вашої матусі та вибачення за незручності під час вашої першої зустрічі. Втім, він просив передати, що розуміє наскільки ви сильна і мужня людина, тому й доручив мені вести зараз із вами цю розмову.

— Ведіть, — без особливої цікавості промовив Богдан. — Тільки давайте одразу до суті.

— Звичайно, — згодився старший чоловік. — Пане Богдане, я офіційно є помічником Бориса Маркуша, кандидата від партії «Справедливість» на найближчих виборах. Гадаю, для вас не секрет, що наша партія, створена відносно недавно, набирає популярності і невдовзі збирається посісти провідні позиції у політичному житті країни. Причина цього…

— Давайте, я прийму це на віру без пояснення причин, — обережно, проте рішуче запропонував Богдан. — Що по суті? Ви хочете запропонувати мені вступити до лав? Працювати на вашого боса? Дякую, але у цьому випадку розмова не має сенсу — я не аж так потребую роботи.

— Богдане Дмитровичу, — поблажливо хитнув головою співрозмовник, — навіщо ви так? Чи їхав би я, будучи головною довіреною особою, у таку далечінь, щоб залучити зайвого прибічника, яких тисячі? Сказати по правді — тих, хто бажає на нас працювати, теж не бракує. Усе значно серйозніше. Давайте, щоб я не був марнослівним, переглянемо коротенький відеосюжет. Це фрагмент виступу Бориса Франковича перед виборцями, який транслюватиметься по радіо та телебаченню. Він вже змонтований і піде завтра увечері в ефір саме у такому вигляді. Якщо, звісно, не буде заперечень з вашого боку.

— З мого?! — здивувався Богдан. — А мені яка різниця?

Але той вирішив зняти інтригу і, відкинувши кришку ноутбука, увімкнув ролик. Промайнула коротка заставка, після чого на цілий екран з’явився Маркуш, який сидів за робочим столом. Вираз обличчя відомого бізнесмена та політика свідчив про те, що аудиторії доведеться почути справді екстраординарні речі. Так і сталося.

— Дорогі мої виборці, любі співвітчизники! Чудово розумію, що, незважаючи на стереотип тотальної недовіри до політиків та владних структур, частина з вас таки вірить у мене. Хочу подякувати цим людям. Понад усе я бажаю виправдати їхні сподівання і присягаюся, що йтиму до кінця у боротьбі за світле майбутнє нашої країни та нації, загроза над яким стає дедалі вагомішою, не зважаючи на зміни, які, начебто й відбулися, проте є чисто декоративними, не більш. Не хочу опускатися до рівня інших опозиційних сил і паплюжити існуючий устрій та опонентів. Ви й самі усвідомлюєте реалії. Європа відкрилася не для всіх і лише від нас із вами залежить, чи зможемо ми стати справжніми європейцями. Тому нехай вас не шокують мої наступні слова. Дослухайте до кінця. Я знімаю свою кандидатуру і поступаюся першим місцем у партійному та виборчому списку людині, яку вважаю поряднішою та більш мужньою за себе. Це Богдан Варибрус, ще кілька місяців тому відомий усій країні як «нірванський стрілець»; той, кого звинувачували у вбивстві мого сина; той, проти кого намагалися налаштувати усіх вас і кого я сам ненавидів. Цей чесний та мужній чоловік наважився боротись із зогнилою системою і, будучи сам-один, зумів вистояти, довівши свою правоту та незламність. Саме таким мусимо ми довіряти долю країни, власну долю. Саме такій людині належить вручити усі можливі засоби для боротьби…