Алексей Волков - Вовчий місяць

Попередній день виявився не те щоб вдалим — швидше, визначальним. Справа «нірванського стрільця» остаточно лягла на полицю. Власне, усе зв’язалося дещо раніше, проте учорашній день був клопіткий. Ховали матір Варибруса і темна історія зникнення останнього не дозволяла розслабитись. Чого у житті не буває? Втім, усе відбулося тихо та спокійно. Швидше за все, нещасний справді закінчив своє існування у якомусь із підвалів Маркуша, як стверджував заступник. А навіть якщо це лише припущення — життя у якійсь пліснявій землянці для будь-кого однаково краще за смерть. Тому учорашні тривожні думки щодо можливої появи офіційно визнаного загиблим не мали підстави.

Дзвінок нарешті пролунав, перериваючи непотрібні роздуми. І не одразу збагнув, що чомусь використана інша лінія, призначена виключно для форсмажору, а обридлий риплячий голос замість очікуваних конкретних вказівок коротко запитав:

— Що там у тебе діється?

Запитання загнало у глухий кут. А що мало відбуватися? Неприємний холодок страху швидко почав розливатися по тілу.

— А…

Та сказати не дали. Засигналила інша лінія.

— Е… Прошу хвилину. За хвилину я вам доповім. Пробачте…. Ну! Чого тобі?!

— У нас «чепе». «Стрілець» начебто об’явився.

— Де?! Ви мізками там тронулись?! Що значить — об’явився?

— Прийшов здаватися. На розі Саксаганського та Злуки.

— Ви… — подих перехопило від обурення. — То чого дзвониш? Брати і щоб ніхто більше не бачив.

— Н-не вийде, схоже… — розгубились на тому кінці, проте намагалися зберігати удавану твердість голосу. — Він здався представникам Інтерполу.

— Що?! Ти що верзеш? Ще не проспався? Якого Інтерполу?! Ти де його бачив? Інтерпол не має права затримувати злочинців на територіях країн! Греби усіх разом і там розберемось, хто є хто!

— Н-не вийде, схоже… — помічника явно зациклило на одній фразі, — там не лише Інтерпол. До того ж, вони й не проводять затримання. Агент е-е… Франц Гільден, я перевірив, справді перебуває у нашій країні з метою підписання деяких документів… ну, ви знаєте, у рамках євроінтеграції. Отой, що Варибрусом назвався, якимось чином вийшов на нього, буцім живий і бажає здатися і тепер начебто вони разом, і Гільден цей стоїть серед вулиці й телефонує по черзі до різних відділків, що «стрілець» біля нього і бажає здатися.

— То чого не беруть?!?! Ви зовсім там охреніли?!

— А як?! Хто брати має? І кого? Варибрус мертвий! Офіційно підтверджено. Самі дали команду! На цілий світ заявлено! Генетична ж експертиза… Телефонують сюди, не знають тепер, як вчинити, з двох райвідділків уже повідомили, я розібрався — дійсно стоять, як дві краплі води схожий, справді живий…

— То чого не берете?! Чого дивитесь?

— А яким чином? Тепер вже усі однаково знають. Ви б бачили, що робиться… Купа телевізійників, пряму трансляцію ведуть! Звідки взялися, суки? Ви гадаєте, я по чому усе це дивлюся? В онлайні! Відомі телеканали, офіційно акредитовані у нас. Газети, радіо… Осине гніздо!

— І скільки часу це відбувається?

— З півгодини, здається. На розі…

— Скільки?! Ви-и-и…

— А що робити? Кожен телефонує, не знає як реагувати. Усі ж не дурні! Хто ж з власної ініціативи усе це розжене? Поки зорієнтувалися… А час іде. Скрутити найлегше, а потім самі казатимете…

Слухати цю маячню було неможливо. Руки панічно смикнулися за цигарками, але думка, яка прийшла несподівано, одразу відштовхнула усі інші. Саксаганського… Чи не причулося? Відшукав очима натовп на розі між тролейбусними зупинками, за яким в очікуванні дзвінка щойно спостерігав не менше двадцяти хвилин. Тепер люду побільшало. Кинувшись до столу, він витяг із шухляди потужний бінокль. Руки натурально тремтіли.

На припаркованому лафеті поруч із стареньким джипом, густо вкритим сухою багнюкою та листям, стояли двоє людей, з’єднаних за руки кайданками. Поруч товклося ще багато, причому з їхнього вигляду та дій чітко вгадувалося, що вони аж ніяк не спостерігачі — учасники. Якісна оптика наблизила обличчя, котре останнім часом не раз марилося у сні.

Все-таки сталося. Чортівня…

— Хто затримав?! Ти ж казав, що ніхто не затримував! Яке право мали?!

— А ніхто й не затримував, — пояснював підлеглий, який вочевидь вже встиг розібратися у ситуації. — Інтерполівець той, що унизу, лисий, поруч із журналюгами, з «трубою» біля вуха. Телефонує до чергового відділку, вже четвертого. А там не знають, як вчинити. Зараз ще й ті дзвонитимуть. І усе це транслюється. Вони сміються! Уся ця срань бачить, як ми працюємо. Мать їх… А отой, що з’єднаний з ним браслетами — якийсь Дайсон е-е… словом адвокат міжнародного агентства із захисту е-е… Дуже крутий адвокат! У них вже угода підписана. Словом, цю фігуру прибрати неможливо. А щойно під’їхав ще отой самий Дзівінські, поляк — спостерігач від Євросоюзу, який у нас на тижні був, пам’ятаєте? І з ним повно людей. Ми тепер нічого не зробимо. Справді нічого. Не сховаємо, хай би й хотіли.