Алексей Волков - Вовчий місяць

— Один у полі не воїн, — похитав головою Богдан. — Навіть якби припустити, що ви говорите щиро — однаково, утопія. Надто глибоко зайшло. Перемеле навіть вашого Маркуша. Втім, він нічим не відрізняється від інших, хоч гопки скачіть — не переконаєте. Лізе до влади, промови пафосні штовхає, а в уяві вже бабло рахує, портфелі роздає, нові механізми налагоджує. І ви також, не сумніваюся, мене от на шлях істинний намагаєтеся спрямувати, а самі вже прикидаєте де вам бос у випадку перемоги шмат землі наріже і на скільки поверхів будинок зведете. Ну і, зрозуміло, чи вихід на дніпровський берег з причалом для яхти буде. Задля цього варто годинку-другу попсувати собі нерви з таким, як я.

— Можу посперечатися, — не здавався гість. — Припустимо, ви праві. Такий я насправді, нехай. І Маркуш, і усі решта. Тоді, пропонуючи працювати на нас, ми відкриваємо і вам шлях до усіх цих благ, які ви тут старанно малювали. Хіба ні? Але ж ви відмовляєтесь, не хочете до годівниці, навіть коли просять. Отже, існує такий феномен. Не усі скоти. От ви не такий. Але чому вважаєте, що ви найкращий? Вдумайтесь — єдиний з-поміж сорока з лишком мільйонів? Агов, у вас взагалі все в нормі зі сприйняттям та самооцінкою? Той, хто себе щойно тверезим істориком назвав, стверджує, що є найкращим представником цілого народу. Усі кінчені, деграданти, злочинці, а ви сам-один не отакий. Ну так же ж виходить… Не занадто буде? Є ще окрім вас. Може, справді не так багато, але є. Тож однодумців знайдете, не хвилюйтеся. А взагалі хотів би ще одне зауважити — не притаманні вашому віку максималізм та категоричність цілком пояснюються тривалим перебуванням у надзвичайних умовах, в які довелося потрапити, екстремальною ситуацією, яка не може не вплинути на психіку. Ви ще нормально виплуталися — від такого взагалі іноді «дах» їде. Подумайте над моїми словами й спробуйте переосмислити власне сприйняття. Відстороніться від зайвих емоцій та увімкніть логіку. Ви ж розумна людина…

Тепер Богдан просто мовчав. Розгубленість його зростала. Ні, оці двоє й зараз не переконали його, хоч намагалися. Проте, власні аргументи поступово скінчилися, а Маркушів посланець міг і далі поливати наче з кулемета, тим паче «набої» у його «стрічках» були якісними, а рука, що тримала приціл, добре набитою. Можна було й далі відпиратися, повторюючи «просто я так вважаю». Проте, у суперечці поглядів це не зброя. Битву програно. Ні, його не навернули до чужої віри, не схилили на свій бік, але позицію похитнули. Сперечатися з ними отут, за столом, далі було безглуздо і найкращий вихід — попрощатися й піти. Втім, щось заважало це зробити. Воно сиділо десь у глибині й несміливо, але вперто та терпляче нагадувало про себе. Воно завжди було живим й тепер прокидалося під тиском відповідних думок.

Привид щастя оживав на очах. Або, як кажуть у голлівудських стрічках, «велика американська мрія», хоч у даному випадку напрошувалося визначення «українська». Саме це явище не дозволяло Богданові послати оцих двох негайно, один раз і назавжди, хоча навіть зараз ані на йоту не сумнівався, що це лише привид, який ніколи не набуде матеріальних форм — лиш удавані обриси, які полягали для нього аж ніяк не у віллах, машинах та банківських рахунках, що сприятимуть добробуту власних нащадків. Шлях до цього добробуту марився у справедливих законах, широких перспективах, можливість для тих самих нащадків отримати усе це внаслідок чесної праці, позбавленої страху, можливості побачити часи, коли проклята Богом нація припинить бути розмінною монетою для інших і розпочне власний шлях…

Вони попрощалися. Двоє, вийшовши з ресторану, завернули на паркувальну площадку й сіли у величезний чорний «Майбах», поруч із яким чатував «мерс-кубик». Завелися двигуни, проте машини не одразу рушили з місця.

Герой білбордів, не надто схожий на себе, розслаблений від напівдрімоти, мовчки повернув голову до помічників, яких устиг зачекатися.

— С-сука, задрав ботанік… — пробурмотів собі під носа стрижений, влаштовуючись попереду.

— Історик, — виправив інший, хто нещодавно вів перемови. — Історик. Усі мізки виїв.

— А результат? — похмуро запитав Маркуш.

— Куди йому подітись? — знизав плечима помічник. — Повипендрюється і прийде.

— Гляди, — повернувся до звичної пози бос. — Відтепер проколи не допускаються. Кожен голос у парламенті на вагу золота. Не протягнемо закон про статус східних територій — кінець бізнесу. Усі попередні надбання котові під хвіст. На роки вирішується.